Україна – держава із неймовірною кількістю політичних поглядів. Кожен громадянин може долучитися до партії чи громадської організації, яких – на будь-який смак, враховуючи різноманіття власних ідеологічних вподобань.
У світі така партійна система називається «атомізованою», тобто наявністю багатьох, у тому числі й позасистемних політичних партій, які не користуються якимось значним впливом. Якась із партій може прийти до успіху та здобути всю повноту влади або, навпаки, багато років існувати в статусі реєстраційних документів, без провадження якоїсь політичної активності.
Зокрема, за офіційними даними, в Україні зареєстровано 352 партії – це найбільша кількість серед країн Європи. В Мін’юсті вже підрахували: щонайменше 64 з цих партій потрібно ліквідувати через недотримання норми про участь у виборах протягом останніх 10 років.
Державному регулятору доведеться суттєво попрацювати над тим, аби виявити справді «живі» партії, які працюють над здобуттям електоральних симпатій потенційних виборців. Допомогти в цьому може НАЗК – саме там аналізують фінансові звіти партій та відповідність до законодавства.
Окрім проблем із партійним будівництвом та розвитком структури, в Україні майже немає партій із тривалими постійними ідеологічними установками. Однією із небагатьох партій, яка справді сповідувала чітку ідеологію та мала сталий електорат, була вже заборонена «КПУ». Яких тенденцій варто очікувати у цій царині, та в який спосіб здобуватимуть електорат нові партії вже у найближчому майбутньому?
Ідеологічний флюгер
Аналіз актуальної фінансової звітності партій свідчить про цілковиту віртуалізацію процесу партійного будівництва в Україні. Найрейтинговіша політична партія, яка здобула більшість голосів виборців на позачергових парламентських виборах влітку поточного року – «Слуга народу» – ще на початку цього року не вровадила жодної політичної чи господарської діяльності.
Націоналісти чи ліберали: які політичні течії набирають популярності в УкраїніУкраїнці дедалі частіше обирають «націоналізм у лайт-версії», уникаючи радикальних правих течій і все далі відходячи від ідеологій колишнього СРСР.
Наразі дані аналізу фінзвітності свідчать, що ситуація не надто змінилася на краще. Зокрема, згідно з інформацією Комітету виборців України партія «Слуга народу» за останні місяці не витратила жодної копійки на зарплату працівникам апарату цієї політсили. Не набагато кращі результати у решти політсил. Вони намагаються «не світити» свої витрати, вочевидь, побоюючись санкцій щодо визначення справжніх джерел фінансового наповнення партійних кас.
Ситуація на цьому тлі буде лише погіршуватися, адже вже нова Верховна рада внесла зміни до законопроекту про державне фінансування партій, відмовивши у держкоштах партіям, які не потрапили до парламенту, але здобули 2% голосів виборців на парламентських виборах.
Звісно, за таких умов про цивілізований розвиток партійних структур та розбудову осередків не йдеться. Найчастіше на регіональному рівні осередки партій можуть і не мати статусу юридичної особи й контролювати їхню діяльність занадто складно. Про що говорити, якщо навіть на центральному рівні – в головних органах управління партіями – працівникам центрального офісу, імовірніше, виплачують зарплату «у конвертах». Адже уявити, що величезний штат професійних піарників, прессекретарів та райтерів місяцями правцюватимуть на волонтерських засадах, вкрай важко.
Чого очікують виборці?
Значного розголосу нещодавно набули слова з виступу нового керівника партії «Слуга народу» Олександра Корнієнка на партійному з’їзді цієї політсили. Він попередив про зміни в ідеологічній платформі партії. «Це буде щось між ліберальними та соціалістичними поглядами», – зазначив новий очільник політсили. При цьому він не уточнив, як саме буде поєднуватися цілком протилежні, по суті, два ідеологічні підходи.
Поворот «Слуги народу» до соціалізму: чому партія змінює ідеологіюНовообраний глава партії Слуга народу Олександр Корнієнко заявив, що партійна ідеологія лібертаріанства буде змінена.
Тут варто зробити ремарку, що українці у більшості своїй навряд чи знають відмінності між основними підходами до розвитку тих чи інших сфер у різних ідеологіях. Дані соціологічного дослідження, проведеного на початку 2019 року Центром Разумкова, свідчать, що більшість опитаних респондентів загалом не довіряють політичним партіям: 76%.
Ще влітку поточного року соціологи у своїх опитуваннях фіксували бажання українців до позитивних змін. Зокрема, за результатами дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», 58% опитаних називали цей мотив найважливішим при виборі політичної партії на парламентських виборах.
Аналіз настроїв користувачів соціальних мереж щодо медійної активності політичних партій, проведений онлайн-платформою UkraineWorld, засвідчив тенденцію до негативних коментарів та оцінок діяльності більшості партій нової Верховної ради. Близько 53% всіх постів про політичні партії є негативними і лише 10% – позитивні.
В цілому низка опитувань та досліджень минулих років свідчать про те, що більшість українців схильні до «лівих» ідеологій та найчастіше є прихильниками авторитарних способів управління державою. Тобто більшість громадян схвально ставиться до тези про те, що держава може мати визначальний вплив на економіку та особисту свободу. З іншого боку, маємо парадокс – українці не довіряють більшості інститутів влади.
Зловити момент
Якщо бути відвертими, в Україні на виборах перемагають не ідеї та системні пропозиції на реформування держави, а превалює емоційний патерналістський тренд очікування «всього й відразу». Єдина різниця між групами виборців – це вподобання тих чи інших політичних лідерів, їхня риторика та якість донесення інформації. По суті, це змагання політичних технологів, а не ідей.
У пошуках нових ідеалів: як змінила Україну Революція гідності21 листопада – шоста річниця Революції гідності. Саме цими днями в Україні почалася Помаранчева революція 2004 року і Революція гідності 2013 року.
Запит на нові обличчя і «жорсткої руки» поступово трансформується в два паралельні процеси. Перший пов'язаний з можливістю об'єднання позапарламентських та парламентськх опозиційних сил для сумісної ходи до парламенту в складі якогось спільного блоку партій (офіційно участь партійних блоків у парламентських виборах в Україні заборонено). При цьому висока впізнаваність одних партійних лідерів і низька в інших залишає мало шансів на якісне оновлення в українській політиці. Конструктивні плани «нових облич» в питаннях якісного реформування країни стикаються з популістськими гаслами більш досвідчених рейтингових опозиційних політиків. У разі ж самостійного походу на вибори, нові партії з невідомими політиками, незважаючи навіть на високий запит на «нові обличчя», не зможуть подолати 5%-ний виборчий поріг.
Для організації цивілізованого процесу партійного будівництва, політологи радять розпочати із найпростішого: організації прозорого процесу реєстрації членів партій та формування зрозумілих правил створення осередків. Адже саме з цього можна буде говорити про можливість створення демократичних процедур при зміні партійного керівництва. А значить, появу реальних важелів впливу пересічного члена партії на процес здобуття політичної силою влади.
І найголовніше – мають завершитися формування двох процесів. По-перше, викристалізуватися зацікавлені групи – їхні цілі та організаційні спроможності. По-друге, серед українців має сформуватися запит і усвідомлення на покрокові перетворення в державі саме «знизу». Тобто партії мають стати провідниками змін із конкретними планами дій, а не брендами, які потрапляють до влади, аби задовольнити інтереси обмеженого кола представників зацікавлених груп.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»