Тривалий збройний конфлікт на Донбасі привчив українців до життя в новій реальності. Якихось 17 місяців війни – і ми вже звикли до щоденних фронтових зведень, до людей у камуфляжі посеред мирних міст, до роботи волонтерів. А ще ми вже не плутаємо поняття «біженець» і «переселенець».
За даними ООН, в ході збройного конфлікту на Донбасі вимушеним переселенцями стали понад 2 мільйони осіб. Частина з них повернулися на деокупувані території, а дехто, не побачивши перспективи, ризикнув виїхати назад до самопроголошених республік. Станом на середину листопада Держслужба з надзвичайних ситуацій нарахувала більше 988 тис. внутрішньо переміщених осіб. Примітно, що серед них понад 160 тис. дітей і майже півмільйона інвалідів та літніх людей. Саме необхідність убезпечити сім'ю й дітей стала вирішальним фактором для багатьох переселенців із Донбасу.
Мирна Україна виявилася не готовою зустріти цих людей. І якщо спочатку йшлося просто про необхідність пошуку житла та невлаштований побут (що частково вдалося вирішити за допомогою волонтерів, порожніх санаторіїв і модульних містечок), то з часом постала інша проблема: де і як новоприбулим знайти роботу?
Наодинці з проблемами
«Коли переселенці працевлаштовані, вони створюють і мають набагато менше проблем, в тому числі з житлом», – констатує лідер громадської організації «Донбас SOS», уродженець Горлівки Олександр Горбатко. Держава ж, в силу своєї забюрократизованості, створила для переселенців проблеми вже тут, на неокупованій території. А могла б отримати від цього зиск.
Яскравий приклад – великі міста, до яких приїхала величезна кількість людей. З прибуттям вимушених переселенців зросло навантаження на соціальні установи: школи, дитячі садки, лікарні, вищі навчальні заклади. Зменшити це навантаження можна було б за рахунок самих переселенців. На думку громадського активіста, найбільш прийнятними й соціально важливими в цьому ключі могли б стати професії вчителів, вихователів дитячих садків, соціальних працівників, таксистів і т. д. «Але у нас є певні проблеми. Припустимо, щоб збільшити штат співробітників, потрібна купа всяких документів, потрібні конкурси, потрібно місяцями це обговорювати. Хоча насправді цю проблему можна було б моментально розв'язати», – журиться Горбатко.
Але найгірше йдуть справи із працевлаштуванням і навантаженням на соціальну сферу в прикордонних із зоною конфлікту територіях. «Що стосується Донецької та Луганської областей, то мало хто поїхав далеко, основна маса переселенців перебувають там. Там колосальне навантаження на садочки, на школи, на лікарні. Це все можна було б погасити», – упевнений він.
У Кабінеті міністрів це начебто й розуміють, але реалізують ці світлі задуми абияк. Взяти хоча б ідею з евакуацією Донецького національного університету. З одного боку, команда Міносвіти проробила величезну роботу, і результат, на перший погляд, непоганий: і науковий потенціал зберегли, і студентам дали можливість продовжувати навчання, і викладачів без роботи не залишили. Але на практиці виявилося, що й без того непрості умови навчання ускладнила непродуманість інфраструктури.
«У Вінниці, після переїзду сюди Донецького національного університету, ціни на оренду квартир зросли майже вдвічі», – розповів народний депутат, доцент ДНУ Олексій Рябчин. - Першим загальним питанням є відсутність доступного житла – і для студентів, і для професорсько-викладацького складу. Не рідкістю є ситуація, коли викладачі всю свою зарплату змушені віддавати за оренду житла, а виживати – за рахунок підробітку». Про те, що ситуація з гуртожитками в містах, куди переїхали найбільші виші, катастрофічна, й говорити не варто. В Україні і в мирний час оселитися в гуртожитку – питання хабаря і талану, а що вже говорити про ситуацію, в якій опинилися студенти та викладачі-переселенці. Як результат у 2015 році евакуйовані виші отримали серйозний недобір студентів, що поставило їх у повну залежність від держави. «Ситуація з переміщеними вишами наочно демонструє той хаос, в якому перебуває державна політика щодо Донбасу», – резюмує Рябчин.
Бізнес із чистого аркуша
На щастя для уряду, далеко не всі переселенці чекають милості від можновладців. Крім інтелігенції, найбільш мобільною виявилася саме та частина населення Донбасу, яка здатна самостійно створювати додану вартість. Ті, хто мав на окупованих нині територіях власний бізнес, по можливості постаралися перевезти його із зони конфлікту. А дехто навіть ризикнув розпочати власну справу з нуля.
Таких прикладів достатньо, каже Олександр Горбатко. Більше того, виїхавши з окупованих територій власники малого та середнього бізнесу нерідко відчувають соціальну відповідальність перед земляками. «У Києві до нас одного разу подзвонили на гарячу лінію (громадської організації «Донбас SOS» – Ред.) хлопці, які відкрили їдальню-фастфуд у районі залізничного вокзалу. І вони сказали: «Нам потрібні виключно переселенці. Тобто телефонуть вам переселенці з приводу роботи – посудомийники, кухарі, помічники кухарів і т. д. – всім давайте наші контакти». І ось таким ось чином ми один одному допомагаємо», – розповідає активіст.
За стартовим капіталом для відкриття власної справи, за словами Горбатко, можна звернутися як до держави, так і до міжнародних організацій. Наприклад, у державних центрах зайнятості, крім навчання на робочі спеціальності та постановки на облік, можна також отримати допомогу в розробці бізнес-плану і – не всі про це знають – річний розмір виплат із безробіття. Таким чином держава стимулює безробітних не тільки до забезпечення самих себе, але й до створення робочих місць. «Ви можете подати бізнес-план, вам допоможуть його розробити, і ці виплати за рік Ви можете отримати одноразово. І ці гроші можна витратити на розвиток свого бізнесу. Це наша державна програма», – говорить Горбатко.
Є й інший шлях. В Україні також активно працюють недержавні організації, покликані стимулювати розвиток малого бізнесу. Найбільш популярна з них – Програма малих грантів ПРООН для тимчасово переміщених осіб і населення Донецької та Луганської областей.
«Якщо переселенець працевлаштовує себе, тоді він може претендувати на грантові гроші в розмірі 75 тис. грн. Якщо він створює два робочих місця – тоді це буде вже 100 тис. грн. Максимальна сума гранту, яка може бути отримана, – 225 тис. грн», – розповідає про програму Марина Нікітіна, переселенка з Донецька, що з липня 2014 року проживає в Києві.
За її словами, грантові програми, пропоновані Програмою розвитку ООН в Україні, достатньо ефективні для малого бізнесу, а умови, на яких надаються гроші, демократичні. «Якщо ти маєш ідею створення дрібного чи середнього бізнесу, ти обов'язково в суму цього проекту повинен внести 25% своїх коштів. Це можуть бути як матеріальні засоби, так і твоя праця. Тобто, наприклад, якщо ти орендуєш приміщення, ти можеш власноруч зробити ремонт і записати це як частину витрат», – говорить Нікітіна.
Жінка сама є учасницею цієї ініціативи як автор бізнес-плану сільськогосподарського проекту. «Головна умова – щоб за перші 45 днів з моменту перерахування грошей на твій рахунок твій бізнес-план передбачав отримання прибутку. Тобто має бути рух за рахунками. І щойно вони це перевірять, проводиться аудит того, як працює твоя ідея – і далі вони говорять тобі «дякую», тиснуть руку й відчалюють», – розповідає вона. На даний момент проект, у якому бере участь Нікітіна, перебуває на розгляді, але оптимізму їй на позичати: приклади успішного функціонування бізнесу після отримання такого гранту вже є, каже вона.
Успішні приклади інтеграції переселенців до нових реалій наводить і Горбатко. Так, у Вінницькій області група переселенців на грант ПРООН організувала аграрне виробництво з використанням передових технологій. «Сільський голова їм виділив шматок землі. Оскільки зараз розвинене донорство для розвитку бізнесу переселенців, то вони подали грантову заявку й заклали туди використання нових технологій. Це дало поштовх до розвитку місцевої громади, вони створили робочі місця як для членів своїх сімей, так і для місцевих жителів», – розповідає він.
Звичайно, є й невдалі приклади. Співрозмовники «СіД» відзначають, що неможливість повернутися до колишнього способу життя змушує багатьох опускати руки та навіть повертатися на окуповані території. «Якщо раніше ти був досить успішною людиною, то тепер левову частку свого заробітку ти витрачаєш на те, щоб облаштувати собі хоч якесь житло. І це найголовніша причина того, що дуже багато людей повертаються назад – попри на всю ситуацію, що склалася», – констатує Нікітіна.
Менше з тим, до завершення конфлікту на сході України, на жаль, ще далеко, і більшість із тих, хто вже більше року живе на неокупованої території, не поспішають повертатися. Занадто туманним є майбутнє невизнаних республік. І навіть якщо війна раптом закінчиться, вони ще не знають, чи зможе післявоєнний Донбас знову стати їхньою батьківщиною. А значить, доведеться й далі пристосовуватися до нових умов – хоч і на чужій, але мирній території.
Аліна Костюченко, спеціально для «Слово і Діло».
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»