Історія мирних переговорів у Мінську – тривала й багато в чому трагічна для України. Після першої зустрічі в столиці Білорусі, яка відбулася 5 вересня 2014 року – одразу після Іловайської трагедії – так звана Тристороння контактна група навідувалася в гості до Олександра Лукашенка регулярно. Перше порушення мирного протоколу відбулося одразу ж – у день його підписання групою. Де-факто ескалація конфлікту тривала й протягом усього наступного року після цього.
Говорити про виконання Україною всіх Мінських домовленостей, вочевидь, не можна, оскільки такі пункти, як децентралізація з реальним розширенням автономії Донбасу, амністія для сепаратистів та ухвалення програми економічного відродження цих територій, так і не були виконані. Однак іще більше запитань виникає до представників самопроголошених республік та їхнього «ляльковода» – Росії.
Продовження ескалації конфлікту зробило для Києва неможливим будь-який поступ зі встановлення миру на Донеччині та Луганщині. «Мінськ-2» спіткала та ж сама доля, що й «Мінськ-1». У момент, коли після втрати Донецького аеропорту вся країна сподівалася, що найгірше вже позаду, стався Дебальцевський котел – поразка, якої не мало бути, оскільки «нормандська четвірка» вже домовилася про припинення вогню. Після цього спостерігачі ще неодноразово констатували зухвалі провокації сепаратистів, які, попри відведення озброєння (цю умову було частково виконано), досі постійно порушують спокій українських захисників.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»