Електронне декларування запущене. Тепер кожен із нас може поцікавитися, що ж накопичено за пазухою в чиновника або народного депутата. А якщо виникнуть сумніви, то поцікавитися може й Національне антикорупційне бюро.
Перемога? Перемога.
Хоча, звичайно, заглянувши в «засіки Батьківщини», вони ж защічні мішки слуг народу, часом хочеться вимити очі з милом. Але це той самий випадок, коли дивитися потрібно – й уважно.
Спробуємо розглянути подію з кількох боків. Сам по собі вміст декларацій навряд чи когось всерйоз здивував. Дивно скоріше те, наскільки багато народних обранців потрапили в свій же стереотипний образ: рідко кому вдається за життя стати пародією на себе самого. Багатство, жадібність і несмак, властиві громадянам, що видерлися нагору по головах товаришів посеред бурхливих 90-х, – ми це вже бачили, коли впали ворота Межигір'я. Зараз ми лише зазирнули в очі особистих страусів кожного нардепа та великого чиновника. Хтось колекціонує годинники кращих швейцарських брендів, хтось антикваріат, хтось роботи першодрукарів, ну а вже в нерухомість інвестують усі, кому не лінь. Взагалі-то приблизно так собі ситуацію уявляли не лише політологи, а й прості громадяни – тут ніхто з депутатів уяву співгромадян не вразив.
Так, практично це декларування – дуже корисна штука. Відразу видно, хто скільки наколядував, відразу по-іншому оцінюєш риторику цих людей, їхны спроби загравати з малоземельними селянами й цілуватися з коровами. Ну і, зрозуміло, є привід попрацювати й Нацагентству із запобігання корупції, й Національному антикорупційному бюро.
Однак тут є й зворотний бік. Декларації треба вміти читати й зіставляти з біографією. Одна річ, коли швейцарський годинник ціною в річний бюджет Молдови виблискує на руці в людини, в чиїй біографії, крім партійної роботи, лише два роки праці зоотехніком, інше – коли десяток квартир у громадянина, що офіційно володіє великим бізнесом. На жаль, колупатися в деталях багато хто не люблять. Зате люблять палати узагальненою пролетарською ненавистю.
Вплинула публікація декларацій і на наших західних партнерів. Щоправда, звідти, судячи з публікацій тамтешньої преси, лунають суперечливі відгуки. Подолавши початковий шок від усвідомлення того, наскільки багата бідна Україна заможним чиновництвом, там все ж оцінили яскраву – навіть за світовими мірками – антикорупційну ініціативу. Адже, якщо розібратися, система, запроваджена в Україні, за всіх недоліків технічного боку, забезпечує більш простий, докладний і наочний розгляд доходів чиновників кожним охочим, ніж це можливо в більшості європейських країн. В іміджевому заліку Україна отримала одночасно мінус і плюс.
А ось чи справило декларування враження на керівництво наших східних сусідів? Тут насмілюся припустити: думаю, так, хоча нам і не дали цього помітити. Свого часу українські Майдани змусили мешканців Кремля й російського Білого дому похвилюватися: вони уявили таке саме на вулицях Москви, і їм це не сподобалося. Цікаво, як би їм сподобалося публікувати свої декларації? А як би це сподобалося їхнім громадянам?
Насправді, найголовніше в електронному декларуванні – те, що воно взагалі відбулося. Під сукупним тиском Заходу та громадянського суспільства свої доходи довелося розкрити людям, яким дуже не хотілося цього робити і які з радістю саботували би процес. Не вийшло. Довелося викласти карти на стіл і наступити на горло власній пісні. Раніше так бути не могло.
Власне, саме це ми й «наскакали» на Майдані: можливість пробивати корисні для країни ініціативи навіть тоді, коли вони категорично невигідні всім можновладцям як класу. Так, це складно, так, кожне таке продавлювання вимагає пробивання стіни лобом (не завжди, втім, власним). Але це стало можливим, і можливим не в результаті повстання, а в рамках звичайних інституційних процедур. А це означає, що в країни з'явилася надія.
Ми ще не повністю це відчули, але в ці дні майбутнє здобуло важливу перемогу у війні з минулим.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»