Ветеран правозахисного руху Семен Глузман поділився у фейсбуці розмовою, яка відбулася у нього з одним з європейських дипломатів, що повертався на батьківщину після трьох років перебування в Україні.
«Знаючи, що він їде, поставив йому кілька прямих запитань. Дуже прямих. Його відповіді були набагато песимістичнішими, ніж я очікував. І я не дуже радісно оцінюю наше найближче майбутнє, але його прогноз був просто жахливим. Детальніше розповісти не можу. Здогадуюся, що це думка не однієї людини, а його Міністерства закордонних справ, – пише Семен Фішелевич. – Я цього разу не був стриманим, докоряв співрозмовнику в тому, що його мовчання тут, усередині України, сприяє подальшому розкладанню державної влади. Він відповів досить грубо: «Не перекладайте провину на мене, це ви голосували за цього президента та цих депутатів».
«Ви всі в Україні безголосі, – заявив йому дипломат. – Ви ще радянські. І в цьому всі ваші проблеми. Коли я починав свою роботу в Україні, я співчував усім вам. Зараз, їдучи, я розумію, що залишаю великий уламок СРСР. Навіть агресивний і жорстокий Путін не зміг вас пробудити. Вибачте мене за таке: ви приречені на рабське існування, ви не хочете жити по-європейськи...».
Не часто можна почути від дипломатів, що вони думають насправді саме в тих термінах, в яких вони насправді думають. Найчастіше про це доводиться здогадуватися. Як ми здогадуємося, наприклад, із цілої низки заяв, спрямованих до нашої влади, спочатку щодо електронного декларування чиновників, потім щодо НАБУ та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а далі – щодо антикорупційного суду. Те, що з схоже на ввічливі прохання, по суті давно перетворилося на хор навіть не здивованих, а просто втомлених голосів: «Ви там охрініли, чи що?».
Сваволя реальна і свобода уявна: чому невдоволення місцем України в рейтингах Freedom House безпідставнеУкраїна визнана частково вільною країною за версією міжнародної організації Freedom House. Експерт Валентин Гладких прокоментував цей факт.
А тут ще представництво ЄС в Україні ввічливо-чемно натякнуло, що, взагалі-то, українську владу давно просять скасувати поправки, що «розширюють зобов'язання щодо декларування активів на громадянське суспільство, зокрема зовсім нещодавно в першій доповіді в рамках запобіжного механізму щодо безвізового режиму в грудні 2017 року». У перекладі: «Ми вам безвіз, а ви активістів до чиновників прирівнюєте. Хворі?».
«Хворі» – це не питання, а риторична констатація. І у відповіді дипломата Глузману вона звучить, як вирок: ніякі ми не європейські, ми всі такі ж радянські. І в цьому сенсі куди ближчі Москві, ніж Брюсселю. Семен Глузман правий, коли бачить за словами європейця позицію його зовнішньополітичного відомства. Тільки тут не потрібно зупинятися у висновках: очевидно, це домінантна думка всієї європейської дипломатії та політичних кіл Заходу загалом.
І ображатися тут немає на кого, крім себе. Після Майдану Україна зовсім не по-європейськи скинула всі турботи про власну європеїзацію на керівництво, при тому, що українське керівництво далеко не «перший європеєць» у країні, а Петро Порошенко й підтягнуті їм люди – перші «азіати» навіть у такому геть не європейському керівництві. Парламент їм цілком під стать. Ціннісний конфлікт зі справжніми носіями європейських цінностей був неминучим, і ось він у всій красі постає перед нашими і їхніми, носіїв, очима за півтора року до виборів: «Навіть Путін вас не зміг пробудити».
І питання 2019 року зовсім не про новий шанс для Порошенка, який і старим розпорядився єдиним можливим для себе чином. Він про нас: прокинемося чи ні?
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»