У НАТО визнали прагнення України до членства в цій організації. Ця важлива новина з'явилася на вихідних. Альянс включив нашу країну до переліку Aspirant country. Це свідчить про те, що Україна формально задекларувала своє бажання стати членом Альянсу. В 2005 році ми вже намагалися подолати такий самий шлях. Які наші євроатлантичні перспективи наразі?
Новина про прогрес у відносинах з НАТО з'явилася 10 березня. На офіційному сайті НАТО в розділі, присвяченому розширенню Альянсу, з'явилась інформація про країни, які задекларували своє прагнення (aspirations) до членства в цій організації: «Наразі чотири країни-партнера задекларували своє прагнення до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня югославська республіка Македонія, а також Україна».
Нижче на цій же сторінці пояснюється, що країни, які підтвердили свої aspirations, запрошуються до інтенсифікованого діалогу щодо членства в НАТО. Для нашої країни це означає повернення до формату співпраці, ухваленого 21 квітня 2005 року. Тоді, нагадаємо, за результатами зустрічі комісії Україна-НАТО, що відбулася на рівні міністрів закордонних справ, Альянс почав з Україною Інтенсифікований діалог із питань реформ і членства. Як пояснив тодішній міністр закордонних справ Борис Тарасюк, наступним кроком має стати долучення України до Плану дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ).
Через три роки, в квітні 2008-го, на саміті НАТО в Бухаресті Україна спробувала отримати ПДЧ. Відповідне рішення, як і будь-яке інше в рамках Альянсу, ухвалювалося шляхом консенсусу. Інтереси України на той момент активно лобіювалися з боку США, але навіть це не допомогло: внаслідок дипломатичних зусиль Росії надання Україні ПДЧ було заблоковане Францією та Німеччиною.
Відзначимо, що ПДЧ є конкретною програмою дій для кандидатів у члени НАТО. Принцип «кандидатства» був впроваджений після Вашингтонського саміту Альянсу в 1999 році. І хоча формально ПДЧ не гарантує членства, країни, які долучалися до цього плану, рано чи пізно вступали до НАТО. Це стосується, наприклад, Латвії, Литви, Естонії, Болгарії, Румунії, Словенії та Словаччини, які приєдналися до НАТО в 2004 році, а також Хорватії та Албанії, які отримали запрошення на тому ж бухарестському саміті. Тому прагнення Росії торпедувати ПДЧ для України було цілком зрозумілим, адже в Кремлі дуже болісно ставляться до євроатлантичних устремлінь України.
До речі, другою «жертвою» РФ у 2008 році стала Грузія, яка також хотіла отримати ПДЧ у Бухаресті. Через якісь чотири місяці після історичного саміту в серпні 2008 року вибухнула грузино-російська війна, в результаті якої Грузія втратила Абхазію та Південну Осетію.
Водночас Македонія все ще «висить» на стадії «кандидатства». Ця країна розраховувала отримати членство в тому ж 2008 році, але цього не сталося через вето з боку Греції. На думку Афін, конституційна назва держави – Республіка Македонія – створює підстави для територіальних претензій до самої Греції, одна з провінцій якої також називається Македонія. Ці протиріччя не було усунуте досі.
Єдиним позитивним підсумком бухарестського саміту 2008 року для України стало офіційне запевнення в тому, що наша країна стане членом Альянсу. Тоді це багатьма розглядалося як конкретний позитивний сигнал з приводу майбутнього членства, але історія розпорядилася інакше: в 2010 році Київ сам відмовився від євроатлантичних перспектив, коли Верховна Рада ухвалила внесений президентом Віктором Януковичем закон «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики». Цим документом фактично визначалася «позаблоковість» нашої країни. Цей закон був скасований у грудні 2014 року, після російської анексії Криму та вторгнення на Донбас, а в червні 2017 року Верховна Рада знову зробила вступ до НАТО головним зовнішньополітичним пріоритетом України. Включення нашої країни до числа Aspirant country є формальним (хоча і запізнілим) свідченням того, що зовнішньополітичні пріоритети України прийняті до відома й зафіксовані.
Нещодавня заява президента Петра Порошенка про те, що наступна мета України – це отримання ПДЧ, є зайвим підтвердженням того, що ми знову стаємо на той шлях, який уже намагалися пройти в 2005-2008 роках. «Наша наступна амбіція – План дій щодо членства для України. Саме цьому присвячений мій лист Єнсу Столтенбергу в лютому 2018 року», – підкреслив Порошенко.
Отже, головний плюс від статусу «аспіранта» полягає в тому, що тепер нам відкритий шлях до отримання ПДЧ, а значить, у перспективі й до членства в НАТО. Другий плюс – чисто «іміджевий»: попри погрози Угорщини (також члена НАТО) заблокувати всі євроатлантичні устремління України, наша співпраця з Альянсом триватиме.
Але це все в теорії. А на практиці все виглядає набагато складніше. «Російський фактор», який перешкоджав нам отримати ПДЧ у 2008 році, нікуди не подівся. Ба більше, він втілився в анексію Криму та війну на Донбасі. Тим часом на Вашингтонському саміті 1999 року був сформульований перелік критеріїв для країн-кандидатів. Одним із них є рішення всіх міжнародних спорів, а також політичних, етнічних і територіальних конфліктів мирними методами й відповідно до принципів ОБСЄ. Тому можна не сумніватися в тому, що російсько-український конфлікт стане головною перешкодою на нашому шляху до Альянсу. Це не рахуючи всіх інших проблем України, про які не втомлюються повторювати зарубіжні партнери.
Не варто забувати про те, що й у самому Альянсі поки не дуже бажають бачити Україну в своїх лавах. За підсумками варшавського саміту НАТО 2016 року учасники Альянсу погодилися надати нашій країні максимальну політичну й практичну допомогу в проведенні реформ, але без конкретних обіцянок членства.
Таким чином, перспективи України стати членом НАТО або хоча б отримати ПДЧ в нинішній геополітичній реальності можна порівнювати з перспективами київського «Динамо» колись виграти Лігу чемпіонів. Теоретично можливо все, практично – є нюанси. Але ніхто не говорить про те, що несприятливі обставини не можна змінити.
Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»