Останнє, чого слід очікувати від Росії, то це логіки у висловлюваннях її офіційних представників. 18 жовтня Державна дума виступила із заявою, в якій ідеться про те, що «влада України стала на шлях перетворення України на плацдарм боротьби з Росією та її народом на всіх можливих фронтах і напрямках». Того ж дня Володимир Путін на Валдайському форумі в Сочі повідомив, що розраховує відновити відносини з Україною після того, як у ній після завершення виборчого циклу зміниться керівництво. Напевно, якщо Україна перетворена на антиросійський плацдарм, з чого б оновлене керівництво було схильне до примирення?
І Держдума, і Путін видають бажане за дійсне. Перші – за інерцією розкочегареної в 2014 році пропагандистської машини, яка обслуговувала збройну агресію, другий – у розрахунку на те, що в 2019 році Україна зламається, тобто її заявлена антиросійськість виявиться пшиком. Російський президент набагато більш реалістичний у своїх очікуваннях, ніж його ручний парламент, і від цього тривожніше, ніж від маревних загроз путінських депутатів.
Валдайські зізнання: чому Путін змінює акценти щодо України?Володимир Путін чітко дав зрозуміти, як зміниться стратегія впливу Кремля на Україну. Про замисли та ймовірність їхнього успіху – у матеріалі політолога Олександра Радчука.
Ні, триколор не здійметься над Верховною Радою або президентською адміністрацією на Банковій, і російська не стане державною, і навіть Томос не відфутболять назад. Зовнішні ознаки інакшості в нас свято дотримуються, видаючи це за патріотизм і вичерпуючи його цим. Тим часом справжня антиросійськість полягає в тотальній інакшості владних і громадянських практик.
Якщо там можновладці – небожителі, які зажралися, тут вони мають бути кращими серед рівних. Якщо там народу відведена роль вдячного телеглядача й мовчазного виборця, тут має всіляко заохочуватися громадянська активність і включеність людей у суспільні процеси, спільне створення спільного майбутнього. Безконтрольному начальству начхати, якою мовою ви мовчите або підспівувуєте. Українською? Та заради бога, друга після солов'їної.
У той час як Росія кинулася геть від цивілізованого світу, Україна, якщо вона дійсно інша, має максимально світу відкритися й рушити йому назустріч, жадібно надолужуючи згаяне за чверть століття постсовку й усі роки до цього. Росія впевнена в своїй невимірній величі й зі своєї ілюзорної гори показує всім дулю? Ми маємо тверезо усвідомити свою недосконалість і зарахувати за навчання й саморозвиток. Великий бізнес і влада там нероздільні? Тут мають бути непоєднувані. Там панують бюрократи-бюджетники й силовики? В Україні на руках слід носити невгамовного підприємця. Російська церква перестала приховувати свій статус державної спецслужби? Нашим попам треба б навмисне відскочити від влади й максимально демократизуватись, якби ще якимось чином модернізуватися – ось боговгодний ривок від «русского мира».
Приміряйте цей підхід до нинішньої України, й ви помітите, наскільки вона далека від приписуємої антиросійськості, хоча відповідної риторики й биття себе в груди скільки завгодно. Ось цей обман і самообман – також характерна постсовкова риса. А ще – дрібна й велика підлість, зведена в ранг норми. Про те, що в останні місяці різко зросла кількість нападів на цивільних активістів, говорилося й писалося багато, як і про те, що до замовників руки правоохоронних органів практично ніколи, що дивно, не дотягуються.
ПАРЄ не скасувала санкції проти РФ. Кому це насправді вигідно?ПАРЄ не знайшла голосів для зміни санкційних правил і відклала вирішення цього питання на наступний рік.
Іноді вони не дотягуються навіть тоді, коли поліція присутня на місці злочину. Так було влітку, коли нападу зазнав Віталій Шабунін, голова Центру протидії корупції. Так сталося й сьогодні, коли тітушки на очах поліцейських вилили відро нечистот на Дмитра Гнапа – журналіста-розслідувача, який заявив про свій намір взяти участь у президентських виборах, а нині намагається зірвати видачу ліцензій на видобуток газу в Полтавській області «потрібним людям». В обох випадках «працювали» люди Іллі Киви, мутного персонажа, приголубленного міністром внутрішніх справ, який обіцяв заривати громадських активістів у землю. Ще не закопують, питання, очевидно, в активній розробці.
Політичне гопництво – це фірмовий внесок Росії в нинішню картину світу, там зеленка в обличчя, полоній в чай або «Новачок» на дверну ручку – предмет національної гордості й привід для держнагород. Те, що схвалене владою гопництво прижилося в Україні й дає підстави Володимиру Путіну заявляти, що, дайте час, він із цими домовиться. Близькість за духом не сплутати ні з чим, гімном не заглушити, прапором не прикрити. Не так важливо, що ця територія називається Україна, якщо вона все одно що Росія.
Треба б Путіна в його надіях засмутити. Тільки, для початку, доведеться стати по-справжньому антиросійськими.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»