Зараз зі зрозумілих причин модно згадувати політиків-акторів. Виявляється, тут відзначився й Клінт Іствуд. У нескінченно далекому 1986 році ветерану Голлівуду вже було 55 років, і він висунув свою кандидатуру в мери рідного міста Кармел, штат Каліфорнія.
Перемога зірці дісталася не така щоб вже беззастережна. У містечку, де проживають чотири з половиною тисячі осіб, за Іствуда віддали голоси 2166 осіб, за колишнього мера – 799. А Кармел, слід сказати, був жахливо консервативним місцем. Чорт знає, що бентежило жителів у торгівлі морозивом на вулиці, але вона була заборонена. Навіть листоноші не мали порушувати приватність місцевих мешканців: за кореспонденцією вони ходили самі до поштового відділення.
Новий мер наробив галасу, морозиво продавати дозволили, чи було вирішене питання з поштою, я не знайшов. Обов'язки Клінт Іствуд виконував чітко, зі зйомок, де б вони не були, обов'язково раз на тиждень прилітав-приїжджав на засідання міської ради. Але потік туристів, який звалився після виборів на «Іствудвілль», викликав велике незадоволення співгромадян актора, болісно схильних до тиші, й на другий термін він уже не висувався.
Перші й останні кроки президентів України на посадіСлово і Діло вивчило, які укази та призначення підписували президенти в перші й останні дні на посаді.
Відповідний досвід дозволив Іствуду сказати колись: «Виграти вибори – це погана хороша новина. Гаразд, кажеш ти собі, хороша новина полягає в тому, що я зараз мер. А погана в тому, що я зараз мер». Володимиру Зеленському варто повторити за великим колегою: «Добре, що я президент. Дідько, я тепер президент».
Важко собі уявити, що з таким же пильним інтересом розглядатимуться всі двісті шістдесят тижнів, які належать президенту Зеленському, як розглядався перший. Двісті шістдесят, якщо не станеться чогось надзвичайного, й це уточнення віднедавна з обов'язкового набору: тут Україна, крихітко, буває всяке.
Зарядженість на всяке видає не лише нелегкий життєвий досвід українців, а й готовність прийняти черговий провал як нове свідчення своєї непростої колективної долі, приреченість падати до всіх ям на шляху й перелазити через усі завали. Прагнення бачити в усьому знаки долі – свого роду спроба заощадити нервову енергію, заздалегідь приготувавшись до результату, але одночасно й істеричне принаджування гіршого результату: краще вже покінчити з надіями разом, чого тягнути. Якнайшвидше переконавши себе, що нічого хорошого бути не може, можна буде, нарешті, повернутися до звичайного життя.
Зеленський же з перших днів у електричному кріслі президента України почав переконуватися в тому, що влада неминуче відкидає тінь, і що більша влада, то більша й густіша тінь. Влада в її видимій частині, яка охоплюється свідомістю, начебто перебуває під контролем, як належить, а з тіні постійно на світло вискакують сюрпризи. То призначений тобою чиновник скаже несосвітенне про лібертаріанство, то інший щось ляпне про референдум. Начебто прибраний подалі від політики друг і партнер із бізнесу щедро поділиться з пресою вбивчими міркуваннями про війну, але тінь же твоя, тобі й відповідати. Ніхто не тягнув у президенти, ну, хіба що Богдан. Виявляється, бій із власною тінню – неминучий атрибут влади, що як процес і без того постійний бій.
Саме їй, власній тіні, яка втратила всякий сором, програв Петро Порошенко, Зеленський лише підібрав перемогу. Тепер його черга. Добре бути президентом. Нестерпно.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»