Поки Центральна виборча комісія завершує підрахунок голосів, експерти більше не прогнозують конфігурацій майбутньої парламентської більшості та результатів тривалих «коаліціад». Монолітну більшість, уперше в новітній історії українського парламентаризму, здобула одна партія, на базі якої тепер і формуватиметься склад нового Кабінету міністрів.
Такий розклад подій – водночас і виклик, і неймовірна загроза самій суті поняття представницької демократії. Якщо в 2010 році тодішній владі знадобилося 5 років іти до своєї мети з формування монолітної більшості (яка все одно складалася з 3 фракцій) та лише з другої спроби обрати свого президента, а потім ще й змінювати Конституцію, то команді Володимира Зеленського з партією «Слуга народу» знадобилося лишепівроку, щоб сформувати твердий моноліт влади.
Фактично, результати парламентських виборів чітко показали тенденцію українського суспільства до президентсько-парламентської республіки, а не навпаки. Адже в сукупності всі партії, які брали участь у парламентських виборах, отримали меншу кількість мандатів, аніж список і мажоритарники «Слуги народу». Рейтинги останньої суцільно тримаються на електоральній підтримці Володимира Зеленського. Звісно, такий результат спокусив команду Зе на подальші плани з дострокових місцевих виборів. Принцип «переможець отримує все» в дії.
Єдина інтрига в питанні формування нового уряду – скільки насправді існує центрів впливу в партії «Слуга народу» і як вони узгоджуватимуть між собою подальшу діяльність.
Сам собі коаліція
Виборці не побоялися делегувати свої голоси для створення потужної вертикалі, формуватиме яку єдина пропрезидентська команда. Це означає, що відтепер уся повнота відповідальності за законодавчі рішення та їх виконання повністю лежить на фракції «Слуга народу» й безпосередньо Володимирі Зеленському як людині-бренду, яка, фактично, забезпечила парламентські мандати для всіх представників своєї партії.
Партії IX скликання наобіцяли українцям утричі більше, ніж їхні попередники – дослідженняАбсолютно всі партії, які подолали бар’єр, дали в своїх програмах більше обіцянок, ніж партії, які були обрані в 2014 році.
Вперше в історії України змодельована ситуація, коли в руках однієї команди сконцентрована вся повнота влади. А значить, з’явилася унікальна можливість для двох рівно протилежних явищ – рішучих та швидких реформ або жорсткої політичної диктатури.
Імовірно, українське суспільство вже достатньо побачило, щоб не допустити різкого крену в бік диктаторських забаганок. Втім, ризики залишаються. А зважаючи ще й на фактор війни на сході, необхідність вирішувати ситуацію з тимчасово окупованими територіями та анексованим Кримом, маємо неоднозначну ситуацію. В який бік вона розвиватиметься, буде видно вже за місяць-два.
Опозиційні паростки
Запобіжник у вигляді парламенту зникне ще й через те, що у Верховній раді 9-го скликання ми не побачимо бодай трохи впливової опозиції. До парламенту, крім «Слуги народу», проходять ще 4 партії, які, найімовірніше, не співпрацюватимуть у контексті єдиної опозиційної сили до влади.
Ще до того, як стало відомо про можливість формування «Слугою народу» більшості лише на базі своєї фракції, ймовірними партнерами коаліції розглядалися партії «Голос» та «Батьківщина». Однак уже зараз зрозуміло, що зайвих «пасажирів» у новій коаліції не буде, хоча за словами лідера партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова, двері для нових учасників парламентської більшості завжди відкриті.
В Україні відбулися парламентські вибори: що пишуть у соцмережахВ Україні відбулися дострокові парламентські вибори. Дивимося, що про результати думають у соцмережах.
Що можуть запропонувати для своїх виборців народні депутати від опозиції? Мусимо констатувати, що майже нічого. Крім того, що їм можуть запропонувати в обмін на голоси для конституційної більшості. Адже за всі роки незалежності так і не ухвалили закон «Про опозицію», а значить, жодних гарантій для фракцій меншості в інституційному плані не існує. Вони можуть лише користуватися мандатами та правами народних депутатів, мають право законодавчої ініціативи, яке, втім є не надто ефективним для інструментом, якщо немає достатньої кількості голосів.
Крім того, наразі не існує жодної точки дотику між парламентськими партіями, які опинилися в опозиції. Це «Опозиційна платформа – За життя», «Голос», «Європейська солідарність» та «Батьківщина». Всі вони – і за ідеологічними установками, і через історію взаємовідносин – майже не мають перспектив для спільної діяльності.
Єдина можливість, за прикладом історії із створенням об’єднаної опозиції в 2011-2012 роках – це працювати в позапарламентській опозиції. Для цього є можливості, адже «за бортом» парламенту опинилося багато партій, які раніше мали непогану підтримку в суспільстві. Всі вони мають ще шанс на перезапуск та оновлення, особливо політичні сили, які отримали більш ніж 2% підтримки виборців і фінансуватимуться з державного бюджету.
Тож із великою часткою ймовірності, основна опозиційна діяльність наступних років сконцентрується за межами парламенту. А період «медового місяця» в «Слуги народу» закінчиться вже за півроку й зростатиме розчарування. Адже повнота відповідальності лежатиме лише на одній політичній силі, тож незадоволення зростатиме пропорційно і єдиний демократичний спосіб зняти майбутню напругу перебуватиме лише в площині проведення дострокових парламентських виборів.
Конституція під прицілом
Єдина спокуса для монолітної більшості шукати союзників у парламенті – внесення змін до Конституції. Ще напередодні президентської кампанії Володимир Зеленський висловлював оптимістичні плани щодо можливостей внесення змін до Конституції. В команді президента вже неодноразово робили заяви про необхідність оновлення Основного закону, а наприкінці червня указом президента як консультативно-дорадчий орган при президенті була створена Комісія з питань правової реформи.
Парламентські вибори-2019: перші кроки нової РадиЗа результатами екзит-полів, нова Верховна рада складатиметься з партій Слуга народу, Опозиційна платформа – За життя, Європейська солідарність, Батьківщина та Голос.
Для змін до Конституції «Слузі народу» потрібні будуть союзники. Ймовірно, певні ідеологічні погляди в партії влади співпадають із цілями «Опозиційної платформи – За життя», тож співпраці з цією політсилою (а вона може отримати близько 50 мандатів у новій Раді) може бути достатньо для внесення змін до Основного закону. Питання лише в тому, чого захоче натомість проросійська сила Медведчука-Рабіновича-Бойка й що це може означати для української державності.
Як запасний варіант у фракції «Слуги народу» можуть розраховувати залучити позафракційних депутатів чи депутатські групи, які виникнуть у парламенті після старту його роботи. Таким чином, необхідність враховувати побажання фракцій з опозиційного табору взагалі зникне.
Вочевидь, бажання змінити Конституцію – єдина поки що недосяжна в близькій перспективі ініціатива пропрезидентської команди на Банковій та в новій Раді. Та маючи такі неймовірні законодавчі можливості, президент та його команда можуть спробувати взагалі змінити саму процедуру внесення змін до Конституції. Звісно, такі вчинки можна буде трактувати як спробу державного перевороту. Але якщо, наприклад, зміни зможуть ініціювати за допомогою реалізації Всеукраїнського референдуму, закон про який можуть реанімувати за допомогою голосів монолітної більшості, тоді й питання в легітимності подібних рішень відпадуть самі по собі.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ
та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»