Синод Церкви Еллади визнав Православну Церкву України. І я б хотів розповісти вам, як це відбувалося - і що це означає. Тому що ця подія - історична. Можливо, не тільки для України.
Це було не легко. Автор цих рядків стежив за процесом, і, якщо чесно, в якийсь момент він нагадав гру в «гарячу картоплину». Архієпископ Ієронім Другий - предстоятель Церкви Еллади - запропонував визнати її Синоду, Синод - Собору, а Собор визнав, що визнавати державу має архієпископ.
Перекладаю на світську мову. Це як якщо б президент запропонував Кабміну оформити визнання іншої держави, Кабмін переклав би визнання на Раду як представницький орган всього народу, а Рада констатувала б, що визнання інших держав - це сфера повноважень президента.
Чому так дивно?
Насмілюся припустити, що всі розуміли, що зробити це необхідно, але в той же час, намагалися перекласти відповідальність на сусіда.
А це чому так?
Тут потрібно трохи описати ситуацію в цілому. І, заодно, пояснити, що ж такого історичного зараз відбулося.
Останні триста років православ'я, на жаль, так чи інакше жило в москвоцентричній парадигмі. Після падіння Східної Римської (Візантійської) імперії під ударами турків у 1453 році Московське царство і його спадкоємиця, Російська імперія, залишалися найбільшими і найбільш могутніми православними державами. Незважаючи на те, що Вселенський патріархат у Константинополі за давньою традицією, зафіксованою в канонах Вселенських соборів, залишався першим по честі, він не міг ні забезпечувати православним в інших країнах захист, ні обдаровувати тамтешні церви щедрими дарами. Москва - могла.
Так було, по суті, до нашого часу. Ні знищення Московської патріархії Петром Першим, який поставив на чолі церкви світського обер-прокурора Синоду, ні державний атеїзм радянського режиму, не змінили цього факту.
Але, здається, він змінюється на наших очах.
Мрією Російської православної церкви завжди було формальне закріплення свого статусу лідера православного світу. Мало було переконувати самих себе, що «Москва - третій Рим». Для відчуття величі потрібно було, щоб це повторили по-болгарськи, по-сербськи, і, найголовніше, по-грецьки.
Ще кілька років тому здавалося, що ця мрія була за півкроку від здійснення.
На шляху до цієї мрії, однак, встав Вселенський патріархат, очолюваний патріархом Варфоломієм. Тінь від тіні колись великої церкви Візантії, котрий неприховано обмежувався турецькою владою у власному Константинополі-Стамбулі, вся власність якого навряд чи дотягне за ціною до одного тільки автопарку патріарха Кирила... Але з півторатисячолітніми амбіціями і з незрівнянно більш високою школою церковної дипломатії, канонічного права, та й у цілому богослов'я.
У патріарха Варфоломія було два способи нагадати, що саме він - перший серед рівних у православному світі. Одним із яких було православне «завдання тисячоліття» - проведення Всеправославного (а із точки зору православ'я - Вселенського) собору. Другий же спосіб припускав пряму конфронтацію із Російською православною церквою: відновлення прав Вселенського патріархату на Київську митрополію. Передумови для цього були: при тому, що Вселенський патріархат передав Київську митрополію Москві в управління в кінці 17-го століття, це була саме передача в управління, а не перепідпорядкування. До того ж, Москва відразу порушила умови передачі. І нехай це було триста років тому, в таких справах церковне право не знає терміну давності.
У 2008 році патріарх Варфоломій прибув до Києва святкувати річницю хрещення Русі. Президент Віктор Ющенко не приховував, що хоче вмовити його забрати українську церкву у Москви і надати їй автокефалію - церковну незалежність. Тоді ж до Києва екстрено прибув тоді ще голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків та митрополит, а зараз - голова всієї РПЦ і патріарх, Кирило Гундяєв. Він пообіцяв Варфоломію повну підтримку РПЦ в організації Вселенського собору в обмін на те, що він не буде форсувати «українське питання».
Він обдурив.
Ймовірно навіть, що не по своїй волі. Ходять уперті чутки, що саботувати Всеправославний собор РПЦ схилили в Кремлі. РПЦ ж, в свою чергу, умовила на це декілька інших православних церков. У підсумку, замість 14 помісних церков на соборі було 10. Отже, він хоч й став значною подією, але претендувати на загальний статус вже не міг.
Цього разу своїм віроломством РПЦ вистрілила собі ж у ногу. Зрозумівши, що більше РПЦ нічим його шантажувати, патріарх Варфоломій саме «форсував українське питання» - благо, в Україні якраз був вдалий політичний момент і максимальна прихильність влади.
Все це відбувалося у нас на очах. Для тих, хто трохи розуміється в особливостях церковного права і дипломатії це виглядало, як щось середнє між дивом і епізодом із фільму про кунг-фу - ну, знаєте, де старенький майстер, майже не рухаючись, розкидає роту бандитів. Весь арсенал російської церковної дипломатії, дуже схожий на арсенал світської дипломатії імені Лаврова-Чуркіна - хамство, казенщина, залякування, погрози апокаліпсисом, що змінюються звинуваченнями із комсомольським пафосом - зустрічалося Вселенським патріархатом ввічливо і мало не з іронією, але завжди із бездоганними посиланнями на канонічне право. РПЦ у цій суперечці виглядала, як новий росіянин у відділенні британської поліції - ні посилання на Путіна, ні освячені ядерні ракети, ні шалені багатства не допомогли переконати оточуючих, що Росії в своїй винятковості можна грати не за правилами.
У кінці минулого року Вселенський патріархат відновив свою юрисдикцію над Україною. І відразу ж її віддав, створивши незалежну Православну Церкву України.
Це дуже змінило не тільки українське, але й світове православ'я. Решта 12 помісних церков стали перед принциповим вибором.
Якщо вони визнають Православну церкву України, вони визнають і юрисдикцію Вселенського патріархату над Україною, і його право дарувати автокефалію своїй частині, і його першість як кінцевого джерела апеляції БУДЬ-ЯКОГО єпископа будь-якої церкви світу (адже в процесі Вселенський патріарх зняв анафеми, накладені Архієрейським собором РПЦ) . Ця першість була гарантована Вселенському престолу ще Четвертим вселенським собором (451 рік, на хвилиночку, і ні, я не пропустив одиничку на початку дати), але фактично до застосування цієї привілегії не доходило століттями. Одним словом, вони підтвердять амбіції Вселенського престолу. І відкинуть всі амбіції Москви, офіційно поховавши всі її претензії називатися «третім Римом». Це викличе в Кремлі лють. Можливо, хтось втратить російських паломників, пожертвування російських православних фондів і підтримку Кремля та спецслужб. Але так буде правильно. Так буде згідно із православним правом і традиціями.
Якщо ж не визнають, ставши на сторону Москви - вони відкинуть амбіції Константинополя, але, ймовірно, посилять власну залежність від Кремля. У ролі арбітра світового православ'я Вселенський патріарх хороший саме тим, що за ним не стоїть політичний інтерес. Що йому ніякий Путін не може наказати не приїхати на Вселенський собор, повертаючись до попереднього прикладу. У цьому сенсі краще мати арбітра, за яким стоїть неіснуюча вже імперія, ніж того, за яким стоїть жива та хижацька. Не кажучи вже про канонічне право, і про те, що Константинополь є вищим від Москви із богословської підготовки, і про чисто емоційні моменти - низка православних церков спирається на етнічних греків, а у них дуже потужне почуття національно-цивілізаційної солідарності.
Деякий час тримався баланс: жодна церква не ризикувала першою зробити крок вперед. І ось, Церква Еллади - найбільш близька Константинополю - зробила його. Так, обережно. Так, жонглюючи відповідальністю, так щоб у Москви не було, кого зробити головним цапом-відбувайлом. Але зробила. Більше 50 єпископів фактично висловилися за визнання ПЦУ. Проти - лише сім. Це перемога.
А коли хтось уже вийшов із ладу, іншим зробити це набагато легше.
Весь цей час Москва відчайдушно намагалася мобілізувати прихильників, задіюючи всі способи, від дипломатичних до фінансових. Але перестаралася. У випадку конкретно греків - перетиснула настільки, що максимально лояльний раніше грецький уряд почав видворяти з країни російські православні фонди і російських дипломатів. Фактично, в свої надійні прихильники Російська православна церква може записати хіба що сербських «братушек», які самі бояться, що Вселенський патріархат може визнати їх «розкольників» - Македонську і Чорногорську православну церкви. Навіть в Грузинській православній церкві, яку ще недавно вважали надійним союзником росіян, все більше голосів звучить на підтримку ПЦУ - дружба між українським і грузинським народами дала плоди й тут.
Маючи трохи більше підтримки, Російська православна церква могла б загрожувати Вселенському патріархату розколом світового православ'я. І навіть намагалася - мовляв, зберемо Всеправославний собор самі й піддамо осуду Вселенського патріарха. Не зберуть. Ні з кого. Вселенський патріарх обрав ідеальний момент для питання «з ким ви?» - і Росія раптово усвідомлює, що при всій її могутності навколо неї не так-то й багато щирих симпатиків. З ким у розкол йти? У гордій самотності? Всі православні світу їдуть по зустрічній, і лише одна Росія - по правильній смузі?
Можливо, ми спостерігаємо не тільки початок світового визнання Православної церкви України, а й кінець російських претензій на домінування в світовому православ'ї. Претензій, які старше будь-яких Путіних і старше сучасної РФ, претензій, яким вже 500 років. Претензій, за якими стояла лише груба сила і невиправдане марнославство. І яким вистачило лише невеликого уколу, щоб повітря почало швидко виходити.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слово і Діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»