«Ви собі уявляєте Зеленського, який розмовляє з Путіним?!» – цей забійний аргумент часто лунав під час виборчої кампанії, причому як з вуст прихильників Петра Порошенка, так і Юлії Тимошенко. Президента і експрем'єра не потрібно було уявляти в цих обставинах, вони з Путіним розмовляли.
Щоправда, відповідний досвід у Юлії Володимирівни, матері перемог України на газовому фронті, намагаються віднедавна не афішувати. Звичайно, це був ще той, довоєнний Путін, і зараз би вона його одним поглядом спопеліла, але тоді кокетливо стріляла очима і підсміювалася. Можливо, пам'ять про ті спільно проведені години зустрічей і переговорів полегшила би їхню нинішню розмову, але їй не судилося відбутися. Хоча в Кремлі, безумовно, хотіли б мати справу з нею, а не з Порошенком.
Петро Олексійович недарма публічно давав поради напередодні паризької зустрічі Зеленського, він з Путіним стикався, у всіх сенсах, більше, ніж будь-хто з українських політиків. Відразу потрібно обмовитися: Леонід Кучма абсолютний рекордсмен, тільки в 2004 році він провів з російським президентом 13 зустрічей, частина яких тривала не один день. Україну тоді активно уламували стати вірним і слухняним союзником. Але Кучма не в активній політиці. В активній політиці Віктор Медведчук і Юрій Бойко, які мають спеціальний доступ до тіла, але їх і самостійними величинами не назвеш, так, принеси-подай-почухай на посилках у кремлівського господаря. Не береться до уваги і Віктор Янукович через усі зрозумілі причини.
Отже, Порошенко шість разів сидів за переговорним столом з Путіним. У порядку спадання: тричі в 2014 році, двічі в 2015-му, одного разу в 2016-му. Після цього в Кремлі вирішили чекати наступного українського керівника, відмовившись мати справу з цим. Якщо врахувати, що предметом обговорення була війна між нашими країнами, а не милі посиденьки на кримській дачі, досвід попереднього президента дійсно унікальний, хоча і дещо застарілий.
Нормандський формат: як проходили переговори в 2014-2018 рокахНормандська четвірка 9 грудня проведе переговори. Востаннє в такому форматі збиралися у 2016 році.
Те, що Володимир Зеленський опинився серед тих небагатьох, кому довелося віч-на-віч з Путіним відстоювати національні інтереси України, і те, що він перший особистий контакт не тільки не провалив, але здобув моральну перемогу над бляклим «царем», істотно зміцнює його внутрішні політичні позиції. Уже доводилося вказувати на зачарованість української патріотичної громадськості Володимиром Путіним, який, за поширеним переконанням, чи не всемогутній і таких, як Зеленський, на сніданок їсть. Виявилося, що не їсть, і намети з Банкової можна прибрати.
Звісно, нічого ще не закінчилося, і будуть нові зустрічі, на яких українського президента та Україну Кремль намагатиметься поставити на зручне йому місце, і до цього потрібно бути готовими, як були готові в Парижі. Путінська «біомеханіка» вимагає, щоб останнє слово залишалося за ним. Прекрасно, якщо влада усвідомлює всі ризики подальших контактів з гібридним агресором і розробляє варіанти їх нейтралізації. Стусани з боку опозиції, які допомагали б не розслаблятися, були б тільки на користь, як і в цілому для країни завжди корисна наявність розумної опозиції і некорисна її відсутність. А ось тут у нас велика проблема. Опозиції, адекватної часу і викликам, просто немає, і вся нервова суєта, що передувала паризькій зустрічі, це наочно підтвердила.
Медведчуківські – не українська опозиція, це філія «Єдиної Росії», по суті, противник. Порошенківські, які злилися з націоналістами, протистоять якомусь неіснуючому Зеленському, «агенту Кремля», «зраднику», «клоуну» і «нікчемності». Недоречно було б вимагати особливої поваги від опонентів, але мало б, напевно, більше сенсу висунути претензії і навіть образи до об'єкта активної нелюбові. Хоча б з міркувань більшої ефективності.
Тимошенко досі в розібраному стані після невдалого президентства, хоча і трохи підбадьорилася на земельному питанні. Життя помітно залишає «Батьківщину», це, ймовірніше, спеціальна структура для поважного зберігання Юлії Володимирівни, ніж партія, яка рубається за своє велике майбутнє. У екс-БПП, до речі, та сама біда: дере від нафталіну.
Були якісь надії на «Голос», але дует Вакарчука і Рахманіна начисто позбавлений енергетики, зате з надлишком продукує туманність одного лідера й меланхолію іншого.
У Зеленського одна з головних проблем – проблема з кадрами. Але в опозиції вона ще гостріша. Серйозний виклик «слугам» і головному «слузі» кинути нікому. «Президент-непорозуміння» дедалі більше мужніє у владі, ось уже і бойову нашивку за зустріч з Путіним заслужив, невдовзі отримає другу, а там і третю. Упевненості і самовпевненості додасться, хоча особистий рейтинг, цілком ймовірно, ще просяде. Але порівняно з ким?
Леонід Швець, спеціально для «Слово і Діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»