Хто тільки не звертав увагу на те, що в українців надзвичайно розвинений комплекс жертви. Історія підкинула безодню підстав Україні для впадання у віктимність, тільки щасливо жити з цією проблемою не можна. Нормальному розвитку заважає як відмова собі в повноцінній суб'єктності, прихований комплекс неповноцінності і перекладання відповідальності за свою долю на зовнішні сили, так і нездорова співзалежність з джерелом насильства. Для України це насамперед Росія, ненависна і неминуча.
І останнім часом ніби дійсно рок переслідує нашу країну. Російське насильство поряд з непрямими формами вилилося у відкриту війну. Захід, хоч і став на наш бік, але настільки непереконливо, що, своєю чергою, спричинив законні образи й відчуття покинутості. «Північний потік-2» підтвердив ці побоювання. Тут ще американський президент не злюбив Україну, зате закохався в Путіна, а від нового українського президента зажадав компромату на свого політичного опонента, демонстративно припинивши надання військової допомоги.
Український літак, що впав під Тегераном, схоже, став просто в чистому вигляді жертвою розбірок США і Ірану. Хоча і тут не обійшлося без російського сліду у вигляді системи ППО ворожого виробництва.
В обставинах, які так і норовлять повернутися гіршою стороною, щоб знову і знову виштовхнути нас на позицію жертви, дуже складно припинити турбуватися і почати жити, як радив колись легендарний Дейл Карнегі.
Далі тягнути нікуди: топ-10 найочікуваніших змін у 2020 роціДеякі реформи в Україні тривають десятиліттями. А точніше – йдеться про планування, а не реалізацію. Які зміни можуть статися в 2020 році, з’ясовував політолог Олександр Радчук.
Ідея переходу до нормальності спочатку лежала в основі пропозиції себе Зеленського Україні в якості альтернативи старим політикам. У цьому й полягав парадокс: щоб покінчити з ненормальним минулим, потрібно вибрати ненормального, незвичного політика – його, живого, легкого і не схильного морочитися. Саме тому, що Володимир Зеленський втілював риси нормальної, успішної людини, що не понівеченої глибокими психологічними травмами, новий президент немов обіцяв рух і всієї країни до нормальності. Ні, не повернення, у цьому сенсі Україні повертатися абсолютно нікуди.
Пропозиція хороша, потрібна та актуальна. Однак, щоб країна, яка важко переживає свої травми, потроху припинила турбуватися і почала жити, повинен припинити жити колишнім життям її супернормальний лідер і не просто почати турбуватися, а не припиняти турбуватися надзвичайно. Власне, це одна із запорук громадського спокою: знання, що нагорі постійно стурбовані і старанно забезпечують спокій іншим громадянам. В оманській історії, яка наклалася на тегеранську, дуже не вистачало якраз впевненості, що державне керівництво не відпустило безтурботно, на час загального післяноворічний відпочинку, важелі управління.
Звісно, у рутинних обставинах цілком доречна навіть показна демонстрація людського боку лідера: «він, як ми», його виняткова прихильність сімейним цінностям, які дійсно особливо яскраво демонструються в новорічні та різдвяні дні. Тільки обставини, в яких перебуває Україна, а зусиллями окремих політиків окремих країн – і весь світ, ніяк не залишають можливості заспокійно діяти на співвітчизників своїм розслабленим відпочинком у колі сім'ї. А розпатланий стан владної команди, яка так командою і не стала, вимагає більшої присутності президента у владі, щоб компенсувати постійні «косяки» друзів-підлеглих.
Влада – це хрест, а не новорічний подарунок. Залишається сподіватися, що ця банальна істина завдяки трагічному початку 2020 року засвоєна Володимиром Зеленським не тільки на абстрактному рівні, а зроблені висновки ми згодом побачимо.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і Діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»