Тотальна перемога позасистемних політиків на президентських та парламентських виборах 2019 року створила ілюзію можливості швидких змін та перетворень в Україні. «Старі» політики, хоч і виглядали деморалізованими, проте весь час саркастично натякали, мовляв, більшість українців швидко розчаруються непрофесіоналізмом нової влади й вже протягом року отямляться.
Проте час минає, нова влада рапортує про здобутки й не менш завзято за своїх попередників робить часом кумедні, але й водночас дуже болючі для суспільства помилки. Утім, останні соціологічні дослідження фіксують дуже цікаву тенденцію. Попри всі «фейли» команди Володимира Зеленського, українці не надто сильно втратили до неї довіру. І водночас опозиційні сили, маючи і час, і можливості для покращення своїх рейтингових позицій, навпаки, або втрачають довіру потенційних виборців, або просто «тупцюють» на місці посеред, здавалося б, родючої електоральної галявини.
Причини цього процесу начебто дуже просто пояснюються: запит на нових політиків в українському суспільстві настільки потужний, що виборці можуть пробачити навіть системні помилки та непрофесіоналізм. Однак є одне «але» – серед альтернативних опозиційних сил також є нові обличчя, втім їхні рейтинги чомусь знижуються. Як пояснити подібний парадокс?
Довіряти чи не довіряти?
Наприкінці січня поточного року Центр Разумкова оприлюднив дані соціологічного опитування, відповідно до якого показники партії «Слуга народу» майже не змінилися з дати оприлюднення результатів позачергових парламентських виборів влітку 2019 року. Команда Володимира Зеленського впевнено тримає лідерство із результатом у понад 45% підтримки громадян.
Чому Зеленський утримує високий рівень довіри та які ризики в 2020 році?За даними опитування соціологічної групи Рейтинг, проведеного 13-17 грудня, рівень задоволених роботою Володимира Зеленського зріс до 62 відсотків.
А ось результати інших соціологічних опитувань, проведених у січні 2020 року Соціологічною групою «Рейтинг» і Центром соціального моніторингу спільно з інститутом соцдосліджень імені О.Яременка зафіксували поступове падіння рейтингів довіри ключових політиків нової провладної команди. Зокрема, помітно, але не критично знижується баланс довіри до президента Володимира Зеленського – якщо ще наприкінці 2019-го главі держави абсолютно довіряли 67% і повністю не довіряли 26% опитаних респондентів, то вже в новому році динаміка до недовіри посилилася – 59% і 32% відповідно.
Не надто критично змінився баланс довіри/недовіри до інших членів команди Зеленського. Йдеться передусім про главу Кабміна Олексія Гончарука та спікера парламента Дмитра Разумкова. Подібна тенденція означає, що більшість українців бачать відповідального за всі дії в державі одну особу – президента України.
Зрештою такий розклад подій може бути позитивною тенденцією для всього українського суспільства. Адже має всього два варіанти подальшого розвитку: або команда президента дуже ефективно комунікує із українцями та демонструє реальні результати змін у державі, або стрімко втрачатиме рейтинги й в дуже стислі терміни не контролюватиме політичний порядок денний в Україні. Це сприятиме конкуренції. І якщо президент і справді готовий буде чути своїх виборців, він зможе швидко ухвалювати рішення про перезавантаження своєї команди, допоки не винайде ефективну формулу сприятливих для всієї держави управлінських рішень.
У пошуках креслень для нового велосипеда
А от соціологічні дані щодо решти політичних сил є досить цікавими. Зокрема, «Опозиційна платформа «За життя», попри потужну критику дій влади та опозиційну риторику, не надто сильно просунулася в справі зростання власних рейтингів – як і на виборах, партія поки що має підтримку трохи більшу за 13%.
Серед решти опозиційних парламентських партій значний приріст прибічників продемонструвала «Європейська солідарність», збільшивши рейтинги з 8 до 12%. Експерти вважають, що цей приріст став можливим завдяки суттєвому зниженню підтримки партії «Голос», яка вже зараз не долає 5%-й виборчий бар’єр і має лише 2,5% голосів респондентів. Подібна тенденція здається вдвічі цікавішою, якщо врахувати, що партія Святослава Вакарчука буквально нашпигована «новими обличчями» з вельми позитивним бекграундом. Чому українці не бачать у них альтернативи «слугам народу», досі залишається дискусійним питанням для політологів.
Рейтинги довіри до президентів УкраїниУ Володимира Зеленського та українців досі медовий місяць, його рівень довіри хоч і знизився, але не набагато. Дивимося, як було в інших президентів.
Стабільну підтримку респондентів на рівні 8% без руху вниз чи вгору демонструє партія «Батьківщина». Серед позапарламентських партій ситуація також суттєво не змінилася. Деяку динаміку продемонструвала політична партія Ігоря Смєшка «Сила і честь». згідно із результатами січневих опитувань її рейтинг становив трохи більше 5%.
Втрати зв’язків із виборцями – найбільша проблема всіх опозиційних сил, яка спіткала їх останнього року. Електоральний форсаж вдається вмикнути лише тим політсилам, які мають необмежений доступ до медійних ресурсів. Вкрай мало партій займаються розбудовою осередків і ведуть системну роботу із виборцями. Політичні бренди потребують постійних витрат на медійну підтримку, а в ситуації електорального вакууму основні спонсори також посіли вичікувальну позицію та не поспішають розлучатися із власними фінансовими ресурсами.
Вигадати креслення до нового велосипеда – справа марудна та беззмістовна. Насправді партіям слід приділити особливу увагу процесам діджиталізації власної діяльності та оптимізації різноманітних витрат на власну організаційну діяльність. Поширення своїх ідеологічних засад та пошук сенсів у політиці потрібно якомога якісніше сумістити із сучасними викликами, яким пересічний українець повинен буде протистояти вже найближчим часом. Тобто йдеться не про кризове реагування «навздогін», а про визначення проблематики наперед і спробу прокомунікувати ці виклики із виборцями, аби полегшити їхнє життя. Партії мають стати партнерами виборців, а не клубами за інтересами з метою «розпилу» спонсорських ресурсів.
Кінець політики й партійного життя?
Ще один виклик, який чітко простежується під час аналізу останніх даних соціологічних досліджень – поступове зростання тренду на байдужість до політичного життя як такого. Дійсно, голосування українців на виборах найчастіше носить більш емоційне забарвлення і має мало спільного із конструктивним вибором серед найкращих управлінських практик та професійних команд.
51% українців вважають, що влада провалила реформи. Чим це обернеться?Українці вважають першочерговими реформами в країні антикорупційну, далі – реформу охорони здоров'я і пенсійну.
Проте саме зараз особливо помітно те, що українці припинили відчутно реагувати на критику влади й неохоче ведуться на опозиційну риторику. Політикам стає дедалі складніше здобувати прихильність лише раціональними чи лише популістськими заявами та діяльністю. Потрібен своєрідний політичний «мікс», який зможе зацікавити вимогливого виборця.
Утім, якщо ще рік тому сценарій приходу до влади «позасистемних» політиків здавався фантастичним, а після його реалізації почав сприйматися, як буденний, то вже в поточному році здивувати вітчизняних виборців подібними «новинками» буде набагато важче.
Українці дедалі частіше подорожують та усіляко інтегруються в економічні взаємовідносини за кордоном й починають краще розбиратися в питаннях реалізації політики як системи ухвалення управлінських рішень. Це означає, що поступово запит на професіоналізм та реалізацію провідних управлінських практик в українському суспільстві зростатиме. А з ним – з’являтимуться зовсім інші політичні партії та політики.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»