Україна на місяць раніше відзначила річницю президентства Володимира Зеленського. Безліч узагальнювальних матеріалів вийшло, не чекаючи травня, коли, власне, і відбулася інавгурація, як привід вистачило року з другого туру. Текст на одному з найпопулярніших політичних ресурсів починається словами «22 квітня 2019 року Володимир Зеленський вперше прокинувся президентом». І ця нетерплячість висловити наболіле вельми характерна.
У найбільш безнадійні роки застою «Літературна газета» завела рубрику «Якби директором був я». Не маючи можливості вплинути на основи суспільного життя, небайдужі громадяни пропонували якісь заходи з благоустрою радянської повсякденності й побуту, часто, до речі сказати, вельми розумні та оригінальні. Це створювало враження реальної участі читачів у спільних справах, такий собі сурогат громадянськості у сфері, безпечній для влади. При всій своїй очевидній непідготовленості Зеленський, очоливши країну, немов допоміг багатьом співвітчизникам усвідомити, що вже вони-то точно були б президентами не гіршими за нього, і жанр текстів «якби президентом був я», що обливає чинного главу держави презирством, просто розцвів.
«Політичне дежавю»: чого чекати від Саакашвілі в разі його призначення віцепрем'єромПризначення Міхеіла Саакашвілі на пост віцепрем'єра зумовить повторення скандальних ситуацій у політиці.
Як тут не згадати слова з інавгураційного послання, що «кожен із нас президент». Але, як газетні «директори» не убиралися в громадянську силу, так і нині множинні люди, яким президент не підходить, як вони впевнені, далеко куцому до зайця, ніяк не створюють зрозумілої альтернативи, не маючи при цьому виправдань радянського часу, нещадного до всякого дисидентства. Якщо Зеленський демонструє президентську безглуздість, його опоненти відповідають політичним безсиллям. Здається, тут рахунок рівний.
У ситуації деякого надлишку потенційних президентів при недоліках президента чинного і дикому кадровому голоді, як у рядах влади, так і в опозиції, у поле зору неминуче повинен був потрапити справжній президент, нехай і давнішній. Про Саакашвілі в Зеленського пам'ятали від початку: указ про відновлення громадянства підписаний за тиждень після інавгурації, 28 травня, і на Банковій відтоді Мишко з'являвся неодноразово. Але, щоб дати йому ще один шанс в Україні, потрібно було, щоб своїми шансами не скористалися свіжі кадри. Тьмяність та невиразність вже другої урядової команди й відсутність навіть імітації напору мимоволі підштовхують розглядати кандидатуру цієї людини-феєрверку, в якої колись вийшло, давно, не тут, та й не до кінця.
Про те, що Саакашвілі на кожному похороні небіжчик і на кожному весіллі наречений, не просто не секрет, це його знаменита фішка. Не те, щоб він не хоче грати другим номером, просто не вміє. Дізнавшись про плани призначення його в уряд, «рада директорів» одноголосно дійшла висновку, що конфлікти всередині уряду і, що важливіше, із самим Зеленським, стануть неминучими. Багато справедливо побоюються, що колишній реформатор, здавалося, того, що не реформується, нині здатний виробляти більше диму, ніж вогню, і галасу, ніж руху. Але Зеленському протипоказано президентство тихим ходом, і запустити Мишка в наше болото – вірний засіб оживити картинку, що недобре завмирає з усіма наслідками, що випливають ризиками, а без ризиків розраховувати взагалі ні на що.
Поки зовсім не факт, що призначення відбудеться, людей без біографії до парламенту проводити набагато легше. Але точно факт, що і Зеленський, і Саакашвілі усвідомлюють проблематичності особистого зв'язку, як і в його потенціалі. Два президенти можуть виявитися значно гірше, ніж один. І ніхто так не хоче всім все довести, як ці двоє. Ну, нехай.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»