Журналіст Дмитро Гордон 18 травня взяв інтерв'ю в учасника російської окупації Криму та Донбасу терориста Ігоря Гіркіна.
«Інтерв'ю з Наталею Поклонською та з Ігорем Гіркіним були зроблені мною у співпраці з українськими спецслужбами. Ці інтерв'ю ніхто ніколи до цього не робив, і ніколи ніхто в Україні не опитував Наталю Поклонську та Ігоря Гіркіна щодо зради й злочинів, які були скоєні за участю цих людей на території України. Сьогодні флешки з матеріалами цих інтерв'ю знаходяться в Гаазі і ці свідчення стануть одними з основних», – заявив пізніше Гордон.
В Офісі генерального прокурора повідомили, що вивчили інтерв'ю Гіркіна.
«Слово і діло» подивилося, що про це думають у соцмережах.
«Питанню, «чи може журналіст брати інтерв'ю у чорта», стільки років, скільки журналістиці й чортам. Інша справа, що інтерв'ю – це все-таки інтерв'ю, яке повинно бути холодним душем для того, хто його дає. Інтерв'ю має дати читачеві нові факти, щось невідоме, розкрити «героя», показати його різні боки. Коли військовому злочинцеві, який вбивав і катував людей, був чи не головним на початку війни, відкрив двері російським солдатам, коли такому ось персонажу на початку кажуть: «Спасибі вам за вашу мужність», – це не інтерв'ю. Коли лизоблюдство перед військовим злочинцем видають за спецоперацію та збиральництво доказів для суду в Гаазі – це вдвічі лицемірно», – вважає Євген Спірін.
«Так вийшло, що ми останнім часом досить багато обговорюємо, де проходить межа між журналістикою та наданням публічного майданчика. Для себе я, якщо дуже спрощено, сформулював приблизно так: ставити питання ми зобов'язані всім, публікувати відповіді – ні. Тому що часто відповідь – це не інформація, яку ми повинні донести для кращого розуміння того, що відбувається, а позиція/коментар/думка, які ми доносити зрештою не зобов'язані, якщо вони не соціально-значимі та від них не залежить та сама реальність. Ну і, мабуть, це якась нова форма інтерв'ю, коли ти попереджаєш спікера, що ось зараз будеш ставити питання, але при цьому постійно додаєш: але ви, звичайно, можете не відповідати», – написав Антон Наумлюк.
«Лицемірна заява про інтерв'ю, записані в співпраці зі спецслужбами. Чому? Інтерв'ю, які бере Гордон не можуть бути викривальними, навіть гострими. Вони можуть бути тільки м'якими й банальними, як пірамідки ю-Шинсе, а всі ці окупаційні герої вже давали десятки інтерв'ю таким же «журналістам». Беручи інтерв'ю і «передаючи до Гааги флешки», не обов'язково викладати їх на свій Ютуб-канал, свідомо надаючи злочинцям платформу для агітації. Від кількості переглядів і лайків не залежатиме перемога України в Гаазі», – написав Богдан Логвиненко.
«Чи є люди, у яких не можна брати інтерв'ю? Моя відповідь: ні, таких людей немає. Навіть у найбільш одіозних, навіть у самого зла можна брати інтерв'ю. Навіть потрібно – для його розуміння та його демонстрації. Для конфронтації з ним і конфронтації його з реальністю. Але. Ось тут починаються «але». Такі інтерв'ю не можуть бути безперешкодними проповідями зла й брехні. Інтерв'юер повинен готуватися до такого інтерв'ю, як до останнього у своєму житті. І під час інтерв'ю працювати з повною самовіддачею й концентрацією. Інтерв'юер повинен заздалегідь ставити собі питання, чи готовий він до такого інтерв'ю. Чи зможе він не дати йому перетворитися просто в проповідь зла», – написав Данило Мокрик.
«Щодо суті дискусії повинен сказати, що немає причин, за якими будь-кому не можна брати інтерв'ю в будь-кого. У тому числі Гордону в Гіркіна. Ось транслювати – інша справа. Це вже небезпечно, за це можна отримати. Тому розумний Гордон (а він, на жаль, розумний) транслює своє інтерв'ю на американському сервісі YouTube, де його дивиться більше людей, ніж дивилося б на будь-якому каналі», – написав Отар Довженко.
Нагадаємо, журналіст Денис Попович проаналізував, чи могло бути інтерв'ю Ігоря Гіркіна спецоперацією.
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»