18 липня Рамзан Кадиров раптово звернувся до Володимира Зеленського з вимогою підтвердити вибачення за кварталівський жарт 6-річної давнини або «відповісти перед сином першого президента Чеченської Республіки». У другій частині свого Telegram-повідомлення чеченець різко розкритикував зовнішню політику президента України й закликав того подзвонити Володимиру Путіну задля завершення війни на Донбасі. Такий меседж піхотинця Путіна не можна трактувати інакше, як персональну пряму погрозу українському головнокомандувачу з Кремля. Подія безпрецедентна, однак є логічним продовженням політики примушення Києва до реалізації російської формули миру на Донбасі.
Формула ця, нагадаю, передбачає закріплення в українській Конституції особливого статусу тимчасово окупованої угрупуваннями «Л/ДНР» території та проведення там місцевих виборів без передачі контрою над кордоном. Проміжне завдання – остаточно повернути Київ на орбіту російського впливу шляхом легалізації маріонеткового анклаву на Донбасі за «придністровським» сценарієм. Вища мета, яку озвучив нещодавно обнулений Путін – забрати назад подарунки. Саме так у химерному світогляді російського президента виглядає частина земель, які відійшли пострадянським державам країни після розпаду СРСР.
Тим часом Мінський процес остаточно вперся у глухий кут. З українського боку усе частіше лунають заяви про нежиттєздатність документу зразка 2015 року, наміри переписати його окремі положення чи навіть готовність вийти з угоди в односторонньому порядку. У Москві продовжують наполягати на безальтернативності російського бачення реалізації Мінська та розцінюють можливий український демарш як вихід з усіх раніше досягнутих домовленостей по Донбасу.
Перемовини в глухому куті: що означатиме для України вихід з Мінських угод?З боку української сторони на найвищому рівні дедалі активніше лунають заклики до перегляду Мінських угод. Схоже, Україна впритул наблизилася до реалізації плану Б. Що нас може чекати вже восени, дізнавався політолог Олександр Радчук.
Щоб зрозуміти мету адресованого Зеленському послання Кадирова, його слід розглянути на тлі інших показових заяв та подій останнього часу. 4 липня заступник голови Адміністрації президента Росії Дмитро Козак (і куратор українського напрямку у Кремлі) сказав, що РФ найближчим часом очікує побачити проєкт поправок до Конституції України у частині особливого статусу для ОРДЛО. У той же день росіяни випустили на медійну арену терориста, колишнього так званого прем’єр-міністра «ДНР» Олександра Бородая. Під час з’їзду партії «Родіна» у Санкт-Петербурзі він заявив, що незабаром «республіки» приймуть до складу Росії. Пізніше Козак зазначив, що питання приєднання «Л/ДНР» до РФ у Кремлі не обговорювалося. Тобто не підтвердив, але й не спростував твердження Бородая.
Паралельно з політичним, Росія нарощує військовий тиск. 13 липня проросійські бойовики демонстративно скоїли воєнний злочин: попри гарантії тиші, розстріляли сержанта та військового медика ЗСУ у білих пов’язках. За день до «ходу Кадировим», Путін наказав провести позапланову перевірку боєздатності військ Південного і Західного округів на кордоні з Україною, а за три дні після – поїхав закладати будівництво військових суден у тимчасово окупованому Криму. Нагадаю, паралельно Росія готується у вересні перекинути до українського кордону 120-тисячне угрупування військ, 500 танків та 300 літаків для участі у навчаннях «Кавказ-2020».
Три тижні тому в українському МЗС закликали громадян бути «ментально готовими до повномасштабного наступу з боку Росії». Дипломати не дарма б’ють на сполох, адже усвідомлюють: якщо такий наступ станеться найближчим часом, то на скоординовану допомогу Києву з боку західних союзників розраховувати не доводиться. США з головою поглинуті президентськими виборами. Канцлер Німеччини Ангела Меркель потроху втрачає вплив та готується до виходу на пенсію у наступному році. Президент Франції Емануель Макрон, як ми знаємо, взагалі переконаний, що Росія – глибоко європейська країна. Усі ці фактори посилюють впевненість Кремля, що нині слушний момент аби дотиснути українського президента, а з ним і державу.
Якщо Зеленський за підсумками торішнього саміту «нормандської четвірки» побачив в очах Путіна прагнення до миру, то Путін, очевидно, відзначив у погляді візаві відсутність досвіду та, як наслідок, необхідної впевненості. Головне питання нині: на що ще готові піти у Кремлі, якщо військовий, дипломатичний, політичний тиск і навіть прямі погрози Зеленському не дадуть очікуваних результатів? Ймовірність, що останнім аргументом стане сила, надзвичайно висока.
Богдан Машай, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»