У суботу, 5 вересня, виповнюється шість років із моменту укладення так званих перших Мінських угод. Протокол «Мінська-1» вже тоді припускав повне припинення вогню, децентралізацію, амністію, а також надання особливого статусу непідконтрольним Україні районам Донецької та Луганської областей. Як і Мінські угоди, укладені в лютому 2015 року, «Мінськ-1» не був виконаний навіть у першому своєму пункті.
Перші Мінські угоди були підписані 5 вересня 2014 року у важкі для України часи. Літній наступ, розпочатий силами АТО для ліквідації збройних формувань «ДНР» і «ЛНР», захлинувся через вторгнення регулярних частин російської армії наприкінці серпня. Діючи порівняно невеликими силами і не дуже афішуючи свою приналежність до ЗС РФ, російські батальйонні тактичні групи змогли прорвати український фронт на півдні Донецької області і в Приазов'ї.
Падіння південного флангу угруповання АТО призвело до оточення українських частин під Іловайськом і втрати прикордонного Новоазовська на узбережжі Азовського моря. Українська армія і добровольчі батальйони, вже практично святкувавши перемогу, почали відступати. Під загрозою опинився Маріуполь – найбільший порт на Азовському узбережжі з його потужними металургійними підприємствами. Втрата цього міста серйозно підірвала б промислові можливості України і, навпаки, зміцнила б бойовиків, які щонайменше отримували б впевнений вихід до моря.
На початку вересня 2014 року існували реальні побоювання, що ЗСУ будуть змушені відступити на територію Запорізької області, щоб не втратити ще один важливий порт на Азовському морі – Бердянськ.
Ось у такому складному становищі українська сторона підходила до підписання «Мінська-1», який повинен був припинити вогонь і надати ЗСУ перепочинок. Мінський протокол був підписаний послом РФ в Україні Михайлом Зурабовим, повноважним представником нашої країни Леонідом Кучмою, послом ОБСЄ Хайді Тальявіні, а також ватажками так званих «республік» – Олександром Захарченком та Ігорем Плотницьким. Подальша доля обох ватажків, до слова, виявилася безславною: лідер «ДНР» Олександр Захарченко був ліквідований у 2018 році, а Плотницького в листопаді 2017 року було усунуто від влади в «ЛНР».
Мінський протокол вересня 2014 року (сформульований «на коліні» в президента РФ Володимира Путіна), як і його «брат», підписаний у лютому 2015 року, передбачав повне припинення вогню, децентралізацію, амністію, місцеві вибори, а також надання особливого статусу непідконтрольним Україні районам Донецької і Луганської областей. Так само як і «Мінськ-2», перший договір передбачав розведення сил протиборчих сторін від лінії розмежування. Крім того, Україна так і не отримала контроль над низкою населених пунктів, які повинні були відійти до неї згідно з обома угодами: як вересневою, так і лютневою. Йдеться, наприклад, про Докучаєвськ і Дебальцеве.
У підсумку «Мінськ-1» так і не був виконаний у першому пункті – вогонь на фронті майже не припинявся. Тривали кровопролитні бої за Донецький аеропорт, а також спроби бойовиків збити українські блокпости в Луганській області. ЗСУ ж відновлювали сили, готуючи нові хвилі мобілізації, що відбулися у 2015 році.
Позиційна війна тривала до січня 2015 року, щоб зірватися в нову ескалацію, яка завершилася підписанням «Мінська-2». Саме другі Мінські угоди стали визнаною у світі «дорожньою картою» врегулювання конфлікту на Донбасі. При цьому «Мінськ-2» також був підписаний у складних умовах, пов'язаних із відступом українських військ з-під Дебальцевого.
Чи треба говорити про те, що «Мінськ-2» також не виконувався в першому пункті, пов'язаному з припиненням вогню. Максимум, чого вдавалося досягти – це короткострокове «перемир'я», одне з яких ледве підтримується й сьогодні. Україну не влаштовує черговість виконання пунктів «Мінська-2», хоча Росії вигідна чинна інтерпретація документа. Саме тому на фронті тривають позиційні бої. Початок їм поклав напівзабутий «Мінськ-1», підписаний 5 вересня 2014 року. Діти, які народилися в тому році, вже пішли до школи, а війні на Донбасі нема кінця-краю.
Денис Попович, спеціально для «Слово і діло».
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»