Обговорення українським сегментом фейсбука розмальованої стіни на вулиці Банковій знову підняло питання тотальної деструкції нашого політичного дискурсу. Тобто типового для нас стилю спілкування в режимі розмов німого з глухим. Практична відсутність раціональних аргументів та домінування емоційних факторів зводить можливість домовитися про щось спільне нанівець. Один з таких прикладів, не пов’язаний з розмальованими стінами, опишу нижче.
Минулого тижня відбулося засідання Комітету гуманітарної та інформаційної політики, в межах якого розглядали питання роботи Меморіального комплексу в Бабиному Яру. Обговорювалися плюси та мінуси проєкту науковців НАН України та міжнародного проєкту, і те, яким на сьогодні є стан будівництва меморіального центру до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру.
Ця історія є досить тривалою та інформацію, яка наявна публічно, можна звести до наступної тези: ключовий мінус проєкту, який замовив Мінкульт – відсутність достатнього фінансування та туманне, на даний момент, майбутнє; мінус міжнародного проєкту, ініційованого Віталієм Кличком, – часткове фінансуванням російськими громадянами.
Уже не вперше доводиться чути про проблему російських коштів у фінансуванні меморіального комплексу. І справді є потреба розібратися в тому, наскільки може нашкодити національним інтересам держави часткове фінансування проєкту з вшанування пам’яті розстріляних в Бабиному Яру людей за кошти російських євреїв.
Проблема полягає в тому, що в межах дискусії на комітеті прозвучало лише, як вдалося почути, два чітких аргументи щодо проблемних питань приватного проєкту. Перший – Служба безпеки України інформувала Кабмін про можливе використання Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» для дискредитації України. Друге – будівництво частково відбуватиметься на території поховань. Щодо першого, сама СБУ спростувала звинувачення на адресу Меморіального центру, а щодо другої тези – вона була спростована в межах того ж засідання комітету, коли було представлено план розташування об’єктів меморіального комплексу.
І ми опиняємося в цікавій ситуації. З одного боку – розмов про небезпеку цього проєкту останнім часом досить багато, особливо враховуючи чутливу наразі тему інформаційної безпеки країни, з іншого – в межах парламентських обговорень чітких підтверджень цього не пролунало.
Автор даних рядків точно не є спеціалістом у питаннях історичної пам’яті, як не є архітектором чи культурологом, і сприйняття багатьох почутих на засіданні комітету фактів було винятково утилітарним. Та саме цього розуміння достатньо, щоб усвідомити, що ця конфліктна ситуація може призвести до того, що до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру ми просто нічого не побудуємо. І будемо далі проводити засідання комітетів, на яких будуть спростовуватися одні тези, створюватися нові, і процес триватиме безкінечно. Також звинувачення у можливій дискредитації України за рахунок тієї чи іншої ініціативи мають підкріплюватися вагомішими доказами.
Тому дискусія має перейти від деструктиву до предметних розмов про співпрацю усіх зацікавлених сторін в тому, щоб меморіальний комплекс таки був побудований. А для цього потрібні спокійні розмови спеціалістів та підтримка державою різноманітних вже наявних ініціатив.
Богдан Бондаренко, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»