Великий весняний похід Володимира Зеленського у пошуках справедливості набирає нових обертів. Найбільший трофей – це, звичайно, Віктор Медведчук. Рикошетом сильно посікло і Петра Порошенка. Ось-ось внесе свій посильний внесок в проблеми колишнього президента суддя Чаус, що завис у таємному просторі між Україною та Молдовою. Зараз взялися за Віталія Кличка, теж фігуру не з останніх, що гарантує пристойний резонанс.
З резонансом у всіх випадках справа поки йде краще, ніж з судовими перспективами, але у нас до цього давно звикли і не особливо розраховують на професійне слідство і справедливий вирок. Не настільки ми просунулися до цивілізованої держави. Чи вдасться як слід попсувати кров опонентові і підірвати політичні перспективи – вже добре, вже недаремно. Збити з потоків – взагалі блиск. Особливо якщо тому, хто збив, вдається їх осідлати.
Що звертає увагу в цьому безперервному сеансі наїздів і викриттів – відсутність позитивного героя. Не шкода взагалі нікого: ні козаків, ні розбійників. Всі скривджені заслужили більше, ніж отримують. Переможці викликають не більше симпатій, ніж ті, хто програв. Відсутність справжнього покарання призводить до висновку, що слід було б суворо карати і тих, які карають, але нікому. Безмежне поле корупції і беззаконня ніяк не народить українського комісара Катані. Вболівати немає за кого. Не за суддю ж Чауса. Не за нових же смотрящих. Тому хочеться голосно і люто вболівати проти всіх.
На цьому тлі особливо дико виглядають ті, хто все ще примудряється вболівати за своїх, вірніше, за свого, невротично вишукуючи в згнилій системі підстави для власної віри. Зізнатися самим собі в тому, що таких підстав немає і не було, дуже некомфортно. Наполягати – все очевидніше нерозумно. Криза політичної ідентичності неухильно наростає поряд з сильним стресом, що його супроводжує і який в свою чергу породжує нові дурниці.
Кожне наступне засідання Ради національної безпеки і оборони відправляє в сортир української політики чергову порцію дріжджів. Назвати те, що відбувається зачисткою або навіть очищенням дуже складно, з якого боку не глянь, звідки ні понюхай. Від справедливості в цьому процесі тільки ось це вивертання закулісної тельбухи назовні, показове викриття до найбільш брудного спіднього. І ніяких проблисків прийдешньої чистоти.
У завтрашньому звіті про виконану роботу Володимир Зеленський може сміливо заявляти про головну заслугу: наочно показав неможливість колишнього політичного існування. Але Україна країна неможливого. Ми так можемо ще дуже довго. До запахів звикаєш. А деякі без них і зовсім вже не можуть.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»