Вівторок 29 червня виявився для України дуже важливим днем. Відбулися дві події, кожна з яких має дуже сприятливий вплив на країну, її громадян та їхнє майбутнє.
Перемогу української збірної на Євро-2020 і її вихід в чвертьфінал змагання помітили всі, навіть ті, хто до футболу глибоко байдужий: реакція співвітчизників була бурхливою і досить галасливою. Завжди добре і приємно, коли країна радіє якимось досягненням, нехай і пов'язаним лише з грою, де потрібно правильним чином бити ногою або головою по накачаній повітрям шкіряній сфері. Виграли наші? Значить, трошки виграли і ми, хоча, звичайно, де ми, а де Артем Довбик.
А ось ухвалення Верховною радою змін до закону «Про судоустрій і статус суддів», який передбачає вирішальну роль міжнародних експертів при перезапуску Вищої кваліфікаційної комісії суддів, подія начебто глибоко специфічна і куди менш гучна. Однак довготривалі наслідки цього рішення важливіші за футбольну перемогу, радість від якої велика, але короткострокова. Судову реформу руками самого суддівського корпусу, славного своїми традиціями, не провести, як Мюнхгаузену витягти себе з болота за волосся. Підключення авторитетних іноземних фахівців дозволяє запустити процес реального оновлення. Якщо все вийде, є підстави сподіватися, що Україна, нарешті, перетвориться на іншу країну: наявність правосуддя сильно прикрашає життя людей. Такої розкоші у нас ніколи ще не було.
З перетворенням в іншу країну у нас серйозні проблеми, і це чудово показала центральна подія попереднього дня, понеділка 28 червня, коли відповідними заходами влада відзначала 25-річчя Конституції. У Верховній раді пройшло урочисте, як завжди в таких випадках, засідання з ритуальними промовами, на яке були запрошені всі попередні президенти, крім зрозуміло кого, та прийшли деякі зі старих спікерів: Володимир Рибак та Олександр Мороз прийшли, а, наприклад, Володимира Литвина, схоже, не було. Точно не в ложі поруч з іншими колишніми вищими керівниками.
Закон про формування ВККС: чи справді голос міжнародних експертів повинен бути вирішальнимРада ухвалила закон про розблокування роботи ВККС. Експерти розповіли, які переваги має законопроєкт та яка роль відводиться міжнародним експертам.
Єдиний слід Литвина, який колись так потрібен був країні, був виявлений мною тільки на сайті обласних новин Житомирщини, де напередодні Дня конституції ексспікер виклав свій текст із загальних слів про Основний закон: «Конституція – це основний договір між державою і народом , владою і суспільством за правилами гуртожитку і взаємодії на загальновизнаних принципах ... бла-бла-бла ... ». Напевно, є якесь пояснення його відсутності на урочистостях під куполом, але поруч з Кучмою, Рибаком і Морозом Володимир Михайлович виглядав би дуже органічно: з тридцяти років Незалежності вісім ми прожили з Литвином на чолі Ради.
Але й відсутність одного з творців нинішньої держави на урочистому засіданні не перебивала враження дежавю: все це вже було і було приблизно так само, з обов'язковою участю хору Верьовки. І дуже схоже, що для чинного президента важлива була ця демонстрація наступності. Зрозуміло, що сама ювілейна специфіка створює передумови для погляду назад на чверть століття і звідти – пробігти по клавішах років до нинішніх днів. Але Зеленський втримався від оцінок того, що творилося з Конституцією і навколо неї за цей час, зосередившись на власній ритуальній ролі організатора ювілейних торжеств. Інакше багатьох в залі і поза ним довелося б сильно образити, як намагалися образити його самого Степан Хмара і Віктор Шишкін, що стояли під час промови президента в футболках з написом: «Зе – вбивця Конституції».
Спроби Володимира Зеленського стати в один ряд з колишніми керівниками держави і успадковувати їхні ритуальні практики напевно пов'язані з його свідомим і несвідомим прагненням утвердитися в якості «справжнього» президента, в якому йому нерідко відмовляють. Тут би і не наполягати, рвати, якщо вже так пішло з самого початку, всі натяки на спадкоємність, видирати з нав'язуваної шкури традиційного українського «гаранта» і міняти в корені всі уявлення про те, що таке справжній державний лідер. Але на такий якісний розрив з минулим, цілком осоружним і таким, що не заслуговує відтворення на новому витку, Зеленському не вистачає зухвалості, ні, головне, твердого усвідомлення необхідності такого кроку.
Йому в чомусь і спокійніше, коли поряд Кучма і Кравчук, і навіть Володимир Рибак поруч не здається дико недоречним. І при всьому цвітінні в нинішній якості Зеленський тим самим демонструє зримі межі своїх амбіцій. Ні, він зовсім не революціонер. А дарма.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»