Не можна не визнати, що вихід книжки Юлії Мендель справив значний суспільний і, чого вже там, культурний ефект, незалежно від змісту цієї праці. Складно більш наочно продемонструвати, що в країні, здається, відсутні якщо не більше, то хоча б не менше гідні автори і тексти. Може, і є десь, але точно поза полем пильної уваги громадян, які читають. Приголомшлива, погодьтеся, характеристика місця і часу, в яких нам випало проживати. За це Юлі низький уклін, відкрила нам і без того порядком вирячені очі.
Подібним ефектом володіють і резонансні висловлювання Олексія Арестовича, вчорашнього колеги Мендель по спілкуванню з народом від імені президента і його людей. Рубоне Олексій щось таке, що в світі цензури прийнято називати суперечливим, і милується хвилями бурхливого обговорення. Нічого в країні і обговорити більше, крім висловлювань Арестовича, така ось він дивовижна людина, а інші мовчазні і не дивовижні.
З одного боку, звичайно, і Мендель, і Арестович можуть розраховувати на свою частку суспільної уваги через свою функціональну близькість до президента, адже президент завжди в фокусі уваги. Якщо люди, які крутяться або крутилися біля нього, щось віщають, це може мати стосунок до позиції глави держави. А раптом? З іншого боку, коли перевірені глашатаї порожнечі виробляють черговий продукт, складно обґрунтувати звідкись узялися надії і/або страхи, що цього разу в продукті зросте відсоток жирів, тобто хоч якихось смислів.
У зв'язку з цим виникають два питання. Перше: чому навколо президента така концентрація безглуздих людей? Це питання поступається за важливістю іншому: чому в ситуації, коли оточення Зеленського, нездатного зібрати навколо себе людей поглибше, виливає безглуздість, відсутністю інтелектуальної конкуренції не скористається інша країна? Навздогін до цих двох питань напрошується третє: чи не є збіг смислової порожнечі нагорі з дефіцитом смислів у нижчих суспільних верствах невипадковим?
Зеленський був представлений українському народу зусиллями самого народу як величина, яка зганяє традиційних політиків на узбіччя і далі в область забуття. В принципі це був перший акт визнання набридлих політичних смислів такими, що втратили своє значення. Веселому хлопцю дали потримати владу не стільки в розрахунку, що він знайде нові смисли, скільки для того, щоб не було нудно, поки вони знайдуться. Ким? Ну, хоч кимось.
Так що дзвінка порожнеча, яку виробляють «комунікатори» від Зеленського, явище очікуване і якоюсь мірою його виборцями замовлене. До речі, і не його виборці не раз на цю обставину вказували, презирливо копилячи губи. Але, схоже, це зовсім не баг, а фіча специфічного керівника держави. А куди поділися інші створювачі смислу, це загадка. Якщо вдасться її розгадати, не виключено, підтягнуться відповіді і на інші нагальні питання.
Відома музична п'єса американця Джона Кейджа «Чотири хвилини тридцять три секунди» триває саме стільки часу, будучи поділена на три частини: послідовно тридцять секунд, дві хвилини двадцять три секунди і хвилина сорок цілковитої тиші. Музиканти не видають ані звуку. Слухачам доводиться шукати свою музику із зовнішнього фону і у себе всередині. Приблизно в такій же ситуації зараз і Україна. Країна прислухається до себе. Тиша така, що здається, ніби навіть Мендель і Арестович про щось говорять. Але ні, це ілюзія.
Джон Кейдж розумів, що з тишею довше п'яти хвилин краще не балуватися. Пауза смислової тиші в Україні затягується непристойно і небезпечно.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»