Новини про «Північний потік-2» немов різко змінили клімат над чималою частиною планети. Низькими листопадовими хмарами повисли над літньою Україною стогони про підступну зраду ключових західних союзників. Сіру зневіру тут і там пронизують блискавки відчайдушних закликів не сподіватися більше ні на кого, а постояти за себе самим, гордо і самотньо. Дивовижна суміш мстивості з безсиллям, як трясти кулаком у небеса.
Україні звично грати роль жертви історичних несправедливостей і голосно нарікати про це, розчісуючи рани, так що реакція на угоду між США і Німеччиною легко пішла по накатаній. І нічого зробити тут не можна, досвідчені батьки знають: скривдженому треба дати добре виплакатися. Але рівень народного горя з приводу можливої втрати надходжень від газового транзиту – і від кого? від Росії! – не може не пригнічувати. Невже дійсно нас так просто загнати в депресію?
Звичайно, було б добре, якби німці з американцями рубанули нещасливий газопровідний проєкт, в який вклали стільки російських мільярдів, і в Кремлі б ойкнули, а ми б радісно зареготали. Але не рубонувши його в корені, вони тим паче не стали цього робити зараз, перед самим завершенням, і вирішивши, що додаткові точки роздачі газу не завадять, і прикинувши, що у труби, як у палиці, два кінці. Ілюзій про Росію і святість її намірів ні у кого немає, але інструмент, яким не проти б скористатися путінські, може бути використаний проти них. Зрозуміло, за бажання і потреби.
Мюнхенська змова: чим небезпечна для України угода щодо «Північного потоку-2»Домовленості стосовно Північного потоку-2 становлять небезпеку для національних інтересів України.
Власне, критика угоди ґрунтується на відсутності віри в те, що в потрібний момент німецькі та американські гаранти європейської енергетичної безпеки і національної безпеки України усвідомлять необхідність переконливо відреагувати на ворожі дії Росії і знайдуть в собі сили і бажання це зробити. Майбутня нерішучість і нездатність гарантувати гарантоване і критикується авансом. Не сказати, що для критики немає підстав. Захід непристойно довго звикав до факту, що Путін не специфічний партнер, а категоричний противник. Слава богу, Володимир Володимирович ретельно працює над тим, щоб на цей рахунок розсіялися останні сумніви, і антизахідництво абсолютно очевидним чином покладено в основу державної політики Росії. До речі, якщо не можна в повній мірі гарантувати рішучість Заходу в разі чого, то подальше сповзання путінського режиму в параноїдальний стан на кшталт лукашенківського бачиться невідворотним. Росія стає все потворнішою.
Оцінки в термінах перемоги або поразки будуються на підсвідомому погляді на те, що сталося, ніби на завершені ігрові тайми. Однак з плином часу, який відмовляється уміщатися в штучні рамки, найочевидніші перемоги часом бачаться безумовними поразками, і навпаки. Так, з 2021-го приголомшливий успіх «зелених чоловічків» в Криму в 2014-му виглядає як каталізатор незворотних процесів перетворення Росії в міжнародного ізгоя. Наша нинішня печаль з приводу потенційних трубопровідних перспектив має шанс колись обернутися радістю, що країна отримала поштовх здихатися від небезпечної залежності і почала рухатися в бік сучасної економіки та відновлюваних джерел енергії. «Погана» угода підказує Україні такий шлях і містить конкретні кроки в цьому напрямку, включаючи матеріальну допомогу. Гріх не скористатися.
Знову ж, єдність Заходу, виявлена в стратегічному партнерстві США і Німеччини, – серйозна неприємність для Кремля, а що для нього неприємність, для нас приємність, як не крути, навіть якщо в конкретний момент гірко. Так що, Україно, поплакала і стоп. Менше слів, більше діла.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»