Ситуація, коли хтось із політиків верзе нісенітницю, звичайнісінька для будь-якої країни, і наша не виняток. Може, навіть і світовий лідер, ніхто ж не заміряв. Якщо судити з реакції ЗМІ та соцмереж, точно лідер.
У конкурсах краси, що нікуди не зникають, незважаючи на тиск феміністичної спільноти і пандемію коронавірусу, в обов'язковій програмі є виступи конкурсанток, в яких ті розповідають про себе, розкриваючи, так би мовити, багатий внутрішній світ. Включаючись в запропоновану гру, учасниці неодмінно згадують про свою любов до покинутих домашніх улюбленців, допомогу дітям-сиротам з країн третього світу і пекуче прагнення боротися за права жінок. Журі їх поблажливо вислуховує, лише підкреслюючи тим самим, що перед нами жалюгідна спроба організаторів замаскувати той очевидний факт, що всіх цікавить в першу, другу і третю чергу екстер'єр дівчат, а не вміст їхнього мозку. Як би не була прекрасна мова, вона ніяк не компенсує невідповідні розміри тіла.
У політиків не так. Іноді стверджують, що у них зовнішність не має значення, але нехай це розкажуть Юлії Тимошенко або Сергію Пашинському, звичайно ж, має. Але головне все-таки мова. Мовчазний політик – це оксюморон. Їхньому брату і сестрі потрібно говорити часто і багато, оскільки постійно доводиться переконувати-зачаровувати, то виправдовуватися-відгавкуватися. З другим виходить куди краще, ніж з першим, оскільки, щоб переконувати, потрібно мати якісь переконання. Тому звичайна справа, коли ми чуємо від них розмови про свою любов до кинутих тварин, допомогу дітям-сиротам і пекуче прагнення боротися за чиїсь права або щось подібне з поправкою на місцеву специфіку, в дусі конкурсанток за звання найкрасивішої в деяких околицях: така гра. Коли ж, не дай бог, в ефір проривається справжній вміст їхніх мізків, стає, в кращому разі, ніяково.
«Могли би шантажувати світ»: у мережі обговорюють слова Арахамії про ядерну зброюДавид Арахамія вважає, що Україна даремно відмовилася від ядерної зброї. Реакція соцмереж на висловлювання нардепа.
Зараз не дуже широка громадськість поряд із глибокими історико-геополітичними тезами Давида Георгійовича Арахамії інтенсивно обговорює чергову серію з тривалої трагікомедії «Похорон «Голосу» Святослава Івановича Вакарчука». Ці дві теми пов'язані не тільки участю в них українських політиків, а й очевидними відсиланнями до причин, чому вони у нас такі.
Народний депутат від партії «Голос» Ольга Стефанишина виразно продемонструвала своє ставлення до вчорашніх однопартійців і проєкту в цілому, написавши заяву про вихід з партії на клаптику туалетного паперу. Ось наскільки Ольга Анатоліївна кається у своєму рішенні опинитися в політиці під одним брендом з людьми, які тепер їй особисто глибоко неприємні.
І адже дійсно, один з серйозних ризиків походу в політику полягає в тому, що мимоволі станеш «однодумцем» і «соратником» таких персонажів, що своїм дітям буде соромно в очі дивитися, а внуки відречуться. «Голос» і «Слуги» все-таки відносно пристойні колективи порівняно з іншими, де і злодії, і кровопивці, але вже з багатою історією наговореного і наробленого. Дуже наочний урок для всіх, кому зайшла в голову ідея присвятити своє життя служінню співвітчизникам в якості народного представника. Нелегко обратися, легко опинитися в сусідньому кріслі в парламентській залі з тим, з ким на одному гектарі не треба було би сідати за відомою нуждою. У більш легкому і частому варіанті – поруч з якимось ходячим непорозумінням.
Було б смішно стверджувати, що подібні чистоплюйські міркування стримують від походу в політику багатьох. Але вони зупиняють саме тих, кого там не вистачає передусім.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»