У міру того, як стрімко наближається екватор президентського терміну Володимира Зеленського, а президент підозріло не відчуває опозиційного тиску, все тривожніше починає дзвеніти думка: а хто ж після нього? Або, іншими словами, невже ніхто так і не зможе скласти нинішньому президенту гідну конкуренцію, і другий термін без скільки-небудь напруженої боротьби звалиться йому прямо в руки?
Можна ще переінакшити: чи не піде Зеленський на другий термін лише тому, що сильні опоненти так і не з'являться? Ось і хотів би він, як заявив нещодавно, зробити намічене і піти відпочивати, а як тут підеш, якщо по-справжньому охочих прийти на зміну і тих, хто хоч щось серйозне для цього робить так і не буде? Зажурився президент, та нічого не вдієш, залишиться ще на п'ять років. І отриманий таким халявним чином новий термін, погодьтеся, буде сильно відрізнятися від того, за який довелося б вступити в запеклу бійку.
Не можна сказати, що охочих відібрати у нього крісло зовсім немає, але ті, що є, безроздільно поступилися Зеленському центром суспільної уваги. Навіть коли вони намагаються привернути цю увагу до себе, це робиться за допомогою набігів на нього, з-за меж його кола уваги – в його коло, тобто спочатку з маргінальної позиції. Використовуючи іншу, ближчу йому термінологію, Володимир Зеленський міцно заволодів сценою, і вигуки із зали цю обставину тільки закріплюють: навіть активний глядач – лише глядач.
Чомусь видовище артиста, який третій рік освоює роль президента, продовжує зачаровувати публіку. Перед нами вистава з відкритим кінцем, загадковим сюжетом і до кінця не проясненими персонажами. Ось цей Єрмак – він взагалі хто? Головний лиходій? А чому стільки тексту в Арестовича? Куди приведуть всі ті дороги, будівництво яких курирує Кирило Тимошенко? І до чого тут взагалі Зеленський? Він-то хто? Чорт? Блазень? Трагічна постать? Він взагалі навіщо? А це хто? Шмигаль? Прокляття, ніяк не виходить запам'ятати.
При цьому головний герой, з якого саме що герой не дуже виходить, давно не намагається, як намагався на початку терміну, всіляко утримати на собі увагу за допомогою різних звернень і «відосиків». Зеленського часом значно менше, ніж могло б бути, а іноді навіть менше, ніж було б пристойно, але зал все одно його, навіть та частина, яка несамовито плюється і тупотить ногами: це все одно його вистава.
Головний ворог такого президентства, що немов розгортається на сцені, це нудьга. Коли критичному числу людей стане остаточно нецікаво, хто там кому Шефір, що написали Вові в черговій промові і для чого збирається засідання РНБО, коли ліньки буде навіть свистіти і тупотіти, а те, що відбувається у фоє приверне глядачів більше, ніж потуги гри на сцені, – ось тоді можна буде опускати завісу перед новою виставою з новим акторським складом. Тому, на жаль, боротьба з нудьгою громадян займає Банкову більше, ніж забезпечення інших аспектів їхнього – нашого – життя. У когось це саме по собі вже викликає позіхання, але багато хто ще чогось чекають. За них особливо прикро.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»