Повідомлення про те, що Сергій Притула створює свою власну партію, нікого не здивувало. Розкол в «Голосі» так чи інакше мав бути організаційно оформлений, і парламентська група «Справедливість» із позапарламентським амбітним лідером справедливо намагається побудувати власні структури.
Інша річ, наскільки можна очікувати від уламка «Голосу» результатів, які виявилися не під силу цілому. Притула вже спробував себе у виборчій кампанії як кандидат в мери Києва, але поступився навіть колишньому регіоналу Олександру Попову: ні телевізійна впізнаваність, ні висока репутація у волонтерському русі успіху артисту не принесли. Сама по собі ідея політичного злету представника шоу-бізнесу після Зеленського виглядає вторинною і вже тому мало переконливою. Але якщо хтось хоче спробувати, чому ж ні, і чому б і не Притула? Вільна країна.
Проблема насправді полягає в тому, що охочих кинути виклик Зеленському та «слугам» не видно. Не те щоб їх не було, напевно, вони десь зі своїми бажаннями є, але скромність домагань і умінь робить конкурентів непомітними, тобто неконкурентними. Нескромний Притула, який реєструє свою партію під назвою «Партія Сергія Притули», демонструє хоча б якусь активність на загальному дохлому суспільно-політичному тлі. За тло тривожно.
Втрата «Голосу». Колонка Леоніда ШвецяНа з'їзді партії 29 січня Сергія Притулу вивели зі складу політради, і він перестав бути заступником керівника партії. На відміну від Славка, Сергій зовсім не мав наміру це робити сам, його просто прибрали.
Назву «Справедливість» новостворена партія запозичити у парламентської групи не могла, оскільки формально партійна організація з такою назвою існує, це уламки іншого розколотого проєкту – Соціалістичної партії Олександра Мороза. Ну, і вітчизняні конотації слова «справедливість» змусили б молоду партію конкурувати з «Батьківщиною», а це точно не притулин електорат. Втім, чи буде у нього взагалі електорат, залишається під великим питанням. Привернути до себе увагу громадськості у нас дуже складно, а утримати і тим більше конвертувати в підтримку – майже немислимо.
Поява і розквіт соціальних мереж викликали очікування, що нове комунікативне середовище полегшить і соціальну взаємодію, а з нею і громадянську активність офлайн. Здавалося, перед громадськими рухами, передусім молодіжними, відкриваються чудові можливості. Взаємні актуальні інтереси, які пунктиром намітилися у віртуальному середовищі, залишалося лише оформити і закріпити в реальній реальності. І ці можливості, звичайно, і були, і залишаються, але їх, поступово все ґрунтовніше, стали заглушати неможливості.
Колись в європейських театрах існувала практика оплачувати групи підтримки – клакерів, які кому треба бурхливо аплодували або освистували неугодних. Завдання було дати тим самим сигнал іншим глядачам, як ставитися до вистави: реакція тих, хто довкола підказує «нормальну» оцінку тим, хто свою винести не в змозі. Українські соцмережі швидко наповнилися клакерами і відповідними клаками. Свист, тупіт ногами або бурхливі оплески, що не стихають, витіснили будь-яку роботу з пошуку спільних смислів на далеку периферію. Активізм підміняється клакерською діяльністю, громадянська небайдужість витрачається на пости і коментарі в резонанс з базовою клакою, створюючи ерзац громадської участі. Це середовище не родить нічого, воно, в основному, ховає.
Політичний процес тим часом йде своєю чергою, розбудовуючи відсутністю суті, тобто власне політики, якої, як відомо, без конкуренції не буває.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»