Те, що Росія глибоко не здорова, було зрозуміло задовго до 2014 року. Ця обставина, між тим, далеко не всім тоді здавалася такою страшною. Зрештою, а хто здоровий у постсовці? Але анексія Криму та вторгнення на Донбас показали, що цей хворий по-справжньому небезпечний для оточуючих, і історія 2008 року не була прикрим ексцесом. 2022-й не залишив сумнівів, що перед нами рецидив коричневої чуми, тільки з особливостями XXI століття.
Генезис цієї інфекції буде вивчений дуже ретельно, але вже зараз не можна не звернути увагу на роль в її поширенні двох факторів: телебачення і системи освіти.
Як старий кагебіст Путін встиг наприкінці життя зігнати свої образи та комплекси на українцях, так ефірне та кабельне телебачення, яке у нас на очах перетворюється на пережиток минулого, наприкінці ери свого інформаційного домінування уможливило масову лоботомію росіян. Крикливий російський телевізор став вікном у світ для бідних, погано освічених, літніх провінціалів – саме ці характеристики разом і порізно типові для тамтешніх теледоглядачів. Телебачення, що працює за рознарядкою кремлівських пропагандистів, а часом їх випереджає в готовності вгадувати настрої начальства, перетворює свою невибагливу аудиторію на відверто примітивну. Неодноразово вказувалося і ефект зворотної віддачі, коли кремлівські орієнтувалися на телевізор у прийнятті важливих рішень як на джерело громадської думки. Це було б дико смішно, якби не обернулося страшними речами.
Столтенберг: Найпростіший спосіб покласти край війні в Україні – це відступити путінуЗа словами Столтенберга, найпростіший спосіб закінчити війну в Україні – це, щоб путін вивів свої війська. Але в НАТО реалісти й бачать, що він, як і раніше, має намір встановити контроль над Україною.
Що ж до системи освіти, теж цілком успадкованої Росією від Радянського Союзу, то її внесок у шокування росіян двоякий. З одного боку, вона абсолютно, ну ось зовсім не втримала путінське покоління, яке не знало інших правителів, від бажання повбивати і пограбувати чужинців. Тамтешні культур-трегери та педагоги не впоралися із завданням виховання основ гуманізму. З іншого, вони активно підтримали і накачали не менше останкинських державну установку на навчання нової армії вбивць і ґвалтівників, втовкмачуючи учням мантри про незвичайну велич російського народу та його вікові образи. Та обставина, що дітки нині охоче стукають на тих вчителів, які дозволяють собі засумніватися у політиці Путіна, а сотні ректорів підписують мерзотний лист на його підтримку, підтверджує невипадковість єднання цієї влади та цих наставників людських душ.
Нині як ніколи проявляється різниця між нашими народами. Опитування Соціологічної групи «Рейтинг» зафіксувало, що абсолютна більшість – 91% опитаних громадян України не підтримують тезу, що росіяни та українці – це один народ. Однак ця обставина не повинна нас налаштовувати на ейфоричний лад і затьмарювати той факт, що наше телебачення теж далеко не торт, споживається насамперед людьми похилого віку і не найосвіченішими. Що буквально перед війною воно демонструвало майже скабеївські зразки істерики та пропаганди, отупляючи і без того не дуже далекого глядача. А знайти навіть не сто, а десять відмінностей між нашою системою освіти та російською, спадкоємцями радянської, практично неможливо.
Ні, чума, що прийшла зі сходу, у нас і помре. Але з гігієною ми маємо ретельно попрацювати, щоб уже куди впевненіше відповідати, що ми – не вони.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»