У Міністерстві оборони готуються до оголошення ще як мінімум трьох нових хвиль мобілізації. Остання, 6 хвиля, згідно із календарним планом, повинна закінчитися якраз сьогодні, 17 серпня. І хоча Генштаб, посилаючись на заходи із національної безпеки, не бажає надавати інформацію щодо кількості та придатності мобілізованих, очевидним є те, що остання спроба військових набрати необхідну кількість нових солдатів для ротації є найневдалішою за останні півтора року.
Більше того, експерти попереджають, що за нинішніх умов та підходу до організації служби у війську наступні хвилі мобілізації будуть ще невдалішими. Попри конституційний обов’язок кожного громадянина захищати свою державу, більшість українців призовного віку почали звертати увагу на невиконання державою своїх зустрічних обов’язків. Адміністративно-командна система, запроваджена ще за радянських часів, відповідно до якої військкомат повинен «виконати план» щодо забезпечення держави новими солдатами, більше не працює. Україна змінюється швидше, ніж методи керування її очільників та спосіб їхнього мислення.
Спостерігаючи за процесами в армії, кожен свідомий український громадянин, який справді хоче захистити свою державу й готовий для цього служити у війську, не бачить у діях керівництва країни достатньої мотивації з приводу ефективного налагодження процесу оборони. Ухиляння від служби в армії, яких би форм воно не набувало, в кінцевому підсумку має насліком тільки одне: зростання недовіри до дій керівництва країни. Запас патріотичного піднесення, який нинішня влада безжально використовувала увесь останній рік, вичерпався. Громадяни хочуть побачити від держави конкретні дії щодо її відповідальності та побачити конкретні мотивуючі заходи для громадян.
Відчуваючи, що зміни вже на часі, деякі політики почали активно спекулювати цією темою. Так, зокрема, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, фактично визнавши провал останньої хвилі мобілізації, заявив про необхідність створення контрактної армії. Його підтримав прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, доручивши Степану Полтораку скласти кошторис для реорганізації ЗСУ. Втім, така реакція чиновників виглядає трохи запізнілою, хоча й необхідною.
Говорячи про необхідність утворення контрактної армії, українські можновладці продовжують у плановому режимі готуватися до нових хвиль мобілізації. Однак уже невдовзі навіть такі кроки будуть недостатніми для організації ефективної оборони країни. Говорячи про ймовірний наступ ворога та можливе оголошення загальної мобілізації, в Генштабі забувають вказати: а що робитимуть ті чоловіки і жінки, які ніколи до цього не брали в руки зброї чи не мали справи із наданням першої медичної допомоги? Дехто навіть не має елементарних навиків із цивільної оборони, і не знає, що потрібно робити, наприклад, у разі обстрілу населеного пункту артилерією, чи нападу ворожої авіації. А якщо буде організована хімічна чи біологічна атака, чи ворог вдасться до тактики диверсійно-підривної роботи у містах із мирним населенням?
Нерозв'язане питання реформування армії вже в найближчому майбутньому може призвести до казусів у процесі подальшої мобілізації до лав ЗСУ. Так, наприклад, у разі продовження конфлікту на Донбасі, може виникнути необхідність повторного призиву тих, хто був мобілізований у першу мобілізаційну хвилю. Нічого дивного в цьому нібито й немає, однак такий розвиток ситуації призведе до напруження в суспільстві та зниження довіри до влади. Потрібно змінювати тактику. Сподіватися на призовників та винахідливість військових комісарів у пошуку «ухильників» – занадто самовпевнено. Така ж система діє в сусідній Росії, і щоб зламати плани окупантів, потрібно діяти інакше.
Перш за все – навести лад із контрактниками. Для цього не потрібно вигадувати велосипед: для ефективного стримування ворога на кордонах достатньо мати 80-100 тисячну добре озброєну й мотивовану контрактну армію. Звісно, солдат, який підписує контракт із державою для служби у Збройних силах, має отримувати гідну заробітну плату, найсучасніше обмундирування та озброєння, проходити посилений курс підготовки та перекваліфікації, скласти іспит на знання військової справи та постійно працювати із психологом. Контрактник, окрім зарплатні, має отримувати якісну медичну допомогу, члени його сім’ї мають бути забезпечені соціальними гарантіями у випадку смерті годувальника чи його інвалідності, життя солдата має бути застраховане.
Зрозуміло, що нинішня зарплата призовника у 2436 грн на місяць не може стати навіть примарною мотивацією для людини, котра щодня ризикуватиме власним життям. Якої ж якості тоді буде оборона країни, якщо солдати не отримуватимуть підтвердження своєї потрібності від держави? Розмови про відсутність необхідних грошей у Бюджеті для гідних зарплат солдатам-контрактникам – лише припущення чиновників. Та й знайти необхідні суми реально, було б лише бажання: для цього можна вдатися до багатьох способів. Наприклад, фінансувати тих же контрактників могли б громадяни, які не бажають ризикувати власним життям і не бачать себе в лавах ЗСУ. Щоправда, питання «відкупу» від армії є доволі дискусійним, його вирішення може бути пов’язане із дискримінацією прав людини, зокрема малозабезпечених громадян, яким немає чим заплатити за можливість не служити в армії. Втім, навіть такий перебіг подій виглядає значно краще, ніж постійна «гра у хованки» військкоматів та призовників.
Але і створення контрактної армії ще не є гарантією перемоги у війні. Аби мати шанси на успіх, в Україні потрібно створити потужний мобілізаційний резерв – близько 4-5 мільйонів легально озброєних громадян. Які кроки держави в цьому питанні могли би стати гарною мотивацію для громадян? Все просто: потрібно лише виявити довіру до власних співвітчизників та запровадити чіткі правила щодо резервістів. По-перше, майбутні резервісти вже частково мотивовані: це ті громадяни, які патріотично налаштовані захищати свою державу і готові витрачати свій час, гроші та зусилля для цього. По-друге, додатковим стимулом може стати підписання контракту між громадянином і державою: перший гарантує свою участь у всіх заходах із підготовки мобілізаційного резерву, які здійснюватимуться регулярно, друга – довіряє й гарантує право на зберігання та легальне користування вогнепальною зброєю. Тобто патріоти отримують певний статус в суспільстві, який користуватиметься повагою інших його членів, а держава – потужну армію озброєних та мотивованих українців, здатних у будь-який момент дати відсіч навіть найсильнішій армії у світі.
Територіальні об'єднання громадян із постійною участю в навчаннях, членськими внесками, контролем за дотриманням права користування зброєю – саме той шлях, яким свого часу пішли багато європейських країн. Аби розпочати реалізацію такого плану, потрібно тільки одне – налагодити довіру між владою та громадянами. Наразі українцям потрібно якнайшвидше знайти спосіб переосмислити ситуацію та зрозуміти: без нашого спільного бажання обороняти державу, її просто не існуватиме. При цьому, бажання обороняти Україну повинно бути головною мотивацією і держслужбовців, і солдатів, і потенційних резервістів – кожного українця, який справді вкладає серйозний зміст у слово «громадянин».
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло».