Останім часом критики на адресу Арсенія Яценюка лунає так багато, що вже тільки лінивий не говорить про ймовірність його відставки. І зручний момент якраз на підході: невдовзі уряд звітуватиме про свої досягнення за рік роботи. Вочевидь, кулуарні перемовини якраз у розпалі, однак з боку ситуація з відставкою Яценюка нагадує рушницю на стіні, що може вистрілити, а може й не вистрілити... Та знавці жанру не дарма говорять: якщо висить – буде застосована. І у випадку з Яценюком це особливо актуально.
Короткий екскурс в історію обіцянок Кабміну
Якшо ж відкинути політичні домовленості та взаємини, то в сухому залишку маємо таке: протягом останніх 12 місяців члени українського уряду роздали 807 публічних обіцянок. Найбільш «багатообіцяючий» серед них – якраз Арсеній Яценюк: 189 обіцянок. Приблизно чверть із них прем'єр виконав. Більше 55% власних зобов'язань голова уряду реалізувати поки не зміг. І хоча значна частина з них ще мають шанс бути виконаними (оскільки підв'язані під бюджетний процес), все ж у риториці Яценюка за цей рік було достатньо заяв популістського характеру, які апріорі не можна буде втілити до кінця року. Наприклад:
що середня заробітна плата в Україні становитиме 1960 доларів;
що українські ВМС повернуться до Криму;
що Україна вступить до НАТО;
що Україна крок за кроком повертатиме Крим;
що відбудеться повна децентралізація влади.
Серед більш реальних обіцянок, які Кабмін провалив, можна виділити такі:
медична реформа та закупівля ліків у міжнародних організацій від Квіташвілі;
реформування фондів соцстраху від Розенка;
електронний нотаріальний архів від Петренка;
«бурштинові» закони й залучення переселенців на будівництво «Стіни» (власне, як і сама «Стіна») від Яценюка;
ґрунтовна кадрова перебудова органів внутрішніх справ від Авакова (не лише на центральному, а й регіональному рівні).
Є обіцянки, які формально вважаються виконаними, однак на практиці поки що вносять лише хаос та дестабілізацію. Яскравий приклад – обіцяна Аваковим заміна МРЕВ на сучасні сервісні центри. На папері – гарно, на практиці – все оформлюють заднім числом.
Звичайно, є й ложка меду в цій бочці дьогтю. Уряду справді вдалося створити єдиний портал використання публічних коштів, запустити роботу Національної поліції й Нацагентства з питань якості освіти, спростити процедуру видачі імпортних документів для бізнесу, зменшити ставки єдиного соціального внеску (як показав час – також суто формально, та все ж прецедент створено).
Та поки що все це більше нагадує косметичний ремонт кают на кораблі, що тоне. Тим часом його тягне на дно нескинутий баласт корупції та трюми, заповнені тисячами літрів тіньової економіки. А слабенький двигун економіки вже не витягує такого навантаження й помалу клякне...
Промовисті цифри
За останній час Україна втратила позиції в багатьох провідних світових рейтингах – навіть у порівнянні з не менш кризовим 2014 роком. Так, за показником індексу економічних свобод ми втратили одразу 7 позицій. Мінус 3 позиції в індексі конкурентоспроможності. Навіть в індексі свободи преси (здавалося б!) ми опустилися на 2 позиції порівняно з минулим роком. Перелік сфер, де Україна демонструє планомірне зниження позицій, можна продовжувати й продовжувати...
Усе це призвело до того, що напередодні звіту уряду рівень суспільної довіри до нього сягнув критичної позначки: підтримка народом України дій свого уряду наразі чи не найнижча за всю історію. Навіть у Миколи Азарова в розпал Євромайдану, на відміну від Яценюка і ко, була стійка підтримка на сході України – майже 28% наприкінці січня 2014 року. У Юлії Тимошенко в березні 2010-го – 25%, у Віктора Януковича наприкінці 2007 року – 27,3%.
Як свідчать результати опитування українців щодо результатів діяльності уряду, надзвичайно негативноо уряд Яценюка на півдні країни оцінюють 51,5% населення, на сході – 50,1%, у центрі – 40,8%, на заході – 29,9%. Словом, «уряд камікадзе» б'є всі можливі антирекорди.
Відтак, несприйняття, а тому й відсутність підтримки політики уряду Яценюка в суспільстві свідчить лише про одне – Кабмін потребує вже не точкових, а кардинальних змін. Гачок рушниці на стіні вже зведений і образної «кулі в лоб» чекають всі – від суспільства до західних партнерів, які, судячи з їхніх заяв, головну причину нереалізації реформ в Україні вбачають персонально в Яценюку... Адже на Заході дуже добре розуміють, що камікадзе – це боги без земних бажань, а з їх реалізацією у чинного прем'єр-міністра якраз величезні проблеми.
Наостанок
Якщо ймовірна відставка уряду найближчим часом все-таки відбудеться, то це потягне за собою низку наслідків. Серед них:
вихід із парламентської більшості фракції «Народного фронту» та розпад коаліції;
тривале непризначення нового голови уряду, мала ймовірність своєчасного ухвалення Державного бюджету;
розпуск Верховної Ради, перевибори, утворення «ширки» з колишніми «регіоналами»;
посилення в Україні політичної кризи та гальмування парламентом конституційної та низки інших важливих реформ.
Отже, перед Президентом (та й громадянським суспільством) стоїть непроста дилема: рубати голову змія, знаючи, що на її місці виросте три нових, чи все ж таки спробувати домовитися. Судячи із заяв Президента про те, що Україну чекають «4 роки без виборів», він поки схильний до другого варіанту.
Олена Некрасова, Ірина Левицька, спеціально для «Слово і Діло».