Є військове правило. У будь-якому збройному конфлікті структура, тактика і озброєння задіяних сил визначається, в першу чергу, поставленими завданнями. Це не вимагає зайвих пояснень. Зрозуміло, що не потрібно мобілізувати три мільйони чоловік для захоплення хутора й не потрібно щодня лупити масованими артобстрілами, якщо противник добре розосереджений.
Тим цікавішими виглядають дані про противника, який протистоїть українським Збройним силам на територіях Донецької та Луганської областей. Статистика Генерального штабу ЗСУ показує: обсяг обстрілів з боку «республік» значно перевищує розумні межі. При тому, що більшість снарядів іде «в молоко».
Отже, ось дані:
З 01.09.2014 по 16.11.2015 здійснено більше 24 тисяч обстрілів територій, які контролюють українські сили. З них: РСЗВ - до 1,7 тис. разів; міномет - до 7 тис. разів; танк до 1000 разів; артилерія - до 2,6 тис. разів; зенітна установка - до 380 разів; стрілецька зброя - до 7 тис. разів; ПТРК - 220 разів; РПГ - до 1,4 тис. разів; АГС-17 - до 2,6 тис. разів; БМП - до 170 разів.
Якщо провести розрахунок приблизних витрат боєприпасів:
– РСЗВ - понад 70 тисяч; міномет — понад 300 тисяч; танк - понад 8 тисяч; артилерія — понад 80 тисяч; зенітна установка - понад 110 тисяч; стрілецька зброя - до 14 млн; ПТРК - 220 разів; РПГ — понад 5 тисяч; АГС-17 - близько 80 тисяч; БМП - понад 17 тисяч.
Усього близько 14 тисяч тонн ваги.
Для підвезення такої кількості боєприпасів необхідно понад 2,6 тис. машинорейсів або більше 440 вагонів у разі підвезення залізничним транспортом.
У збройних силах невизнаних республік «ДНР» і «ЛНР»:
– Особовий склад - 33,556 тис., танків - 470, ББМ - 948, арт. систем - 762, РСЗВ - 206, засобів ППО - 477.
У частин ЗС РФ, розташованих на території Луганської та Донецької областей:
– Особовий склад - 8,390 тис., ЗРК «Точка-У» - 4, танків - 237, ББМ - 511, арт. систем - 162, РСЗВ - 95, засобів ППО - 66.
Вражає? Вражає. Не по Савці свитка, не по території армія.
Забезпечувати такі сили самостійно «ЛНР» і «ДНР» нездатні: немає не лише ресурсів, але й відповідних виробничих потужностей. А вже масштаб обстрілів (що особливо характерно - свідомо неефективних) у мирний час більший, ніж під час війни.
Тому, якщо відкинути емоції та спробувати проаналізувати логічно те, що відбувається, напрошуються цікаві висновки.
Формально у нас діє перемир'я. Українські війська не наступають - це має бути очевидно всім по обидві сторони лінії розмежування. Всі ці постріли - це «тривожний вогонь», вогонь неприцільний, «приблизно в бік противника». Вже навіть у Донецьку місцеві жителі іноді помічають, що вогонь іде кудись, де немає ані «укропів», ані своїх. Така поведінка виправдана за умови активного протистояння, коли не рахують ані грошей, ані боєприпасів, коли метою є заплутати супротивника, повимотувати його тиждень-другий перед завданням потужного удару. Але не рік з гаком! Якщо кількість на території самопроголошених республік непропорційно великого військового контингенту ще можна пояснити бажанням у перспективі сходити в атаку, то обсяг і частота обстрілів не вкладаються до жодного бойового статуту та жодної військової логіки. Просто - ні для чого. Там немає стількох «укрів» в одному місці, щоб ось так лупити по площах.
Ми далекі від думки, що російські офіцери, які здійснюють стратегічне управління як обстрілами, так і логістикою поставки боєприпасів, дурні, або що їм просто нікуди дівати снаряди. Залишається лише один висновок: постійні обстріли мають на меті не воєнні, а політичні або навіть політико-дипломатичні цілі. Їхня стратегія передбачає зрив Мінських угод, причому їх зрив саме українською стороною. Для докладного викладу такого задуму потрібна окрема публікація – і вона скоро буде.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слово і Діло»