Окрім візиту Президента України до США, ще однією знаковою подією минулого тижня в міжнародних відносинах нашої країни стало рішення парламентського комітету про можливість розірвання дипломатичних відносин із Росією.
Таке рішення хоч і виглядає логічним, проте є відверто запізнілим. До того ж, значно ускладнює політичне позиціонування Президента, який намагається всіма можливими методами довести світу спроможність виконання Україною плану Мінських угод. Перебуваючи в США, Петро Порошенко вже висловив впевненість у тому, що ініціатива про розірвання дипломатичних відносин із РФ не знайде необхідної підтримки у Верховній Раді.
Своєю чергою, Росія ніколи навіть не намагалася дотримуватися Мінських домовленостей та використовувала їх як спосіб дипломатичного тиску на Україну. Більше того, формально Кремль навіть не є стороною конфлікту на Донбасі, а лише учасником у форматі «нормандської четвірки» та партнером у Тристоронній контактній групі в Мінських перемовинах. Москва вже відверто глузує з Києва, домовляючись про обмін полоненої Надії Савченко не з українськими дипломатами, а через США, погоджуючись обміняти її саме на тих в’язнів, які перебувають на її території. Тим самим РФ знову ж таки визнає: жодних її військових на території України немає. Відмова від обміну на захоплених ГРУшників є ще одним свідченням цього позиціонування.
Тим часом, Україна все далі заходить у глухий кут формату Мінського мирного процесу. І виходів із цієї складної ситуації не так уже й багато, як може здатися на перший погляд.
Коло звужується
Фактично останні 2 роки ми спостерігаємо цікаву тенденцію: Мінські угоди виконуються виключно самою Україною. Обстріли позицій українських військ майже ніколи не припинялися, конфлікт жевріє. На Донбасі продовжують гинути і українські солдати, і мирні мешканці. Все частіше з’являється інформація про втрати не лише серед формувань сепаратистів, але й про загибель кадрових російських військових на території України.
Війна не припиняється. Формат спостережної місії ОБСЄ також є малоефективним, адже міжнародні експерти вперто не помічають (або не хочуть помічати) значної військової присутності Росії на окупованій частині Донбасу та наявності обстрілів із забороненої Мінськими угодами зброї.
Поки що єдина перевага, яку отримала Україна в питанні дотримання «мирного» формату переговорів – це санкції. Втім, чим далі, тим більше ситуація нагадує блеф. Поки офіційна позиція української влади полягає в постійному нагадуванні США та ЄС про необхідність підтримки України, яка намагається досконало виконувати Мінські угоди, західні партнери починають самі розуміти безперспективність будь-яких перемовин з агресором.
Так, у нещодавній публікації німецької газети Bild наводяться факти фактичного контролювання окупованих територій Донбасу Росією. В матеріалі йдеться про те, що так звані «ДНР» та «ЛНР» жодним чином не є самостійними суб’єктами будь-якої діяльності, а де-факто є такими собі федеративними утвореннями всередині самої Росії. Газета наводить матеріали з протоколу засідання російської Міжвідомчої комісії з надання гуманітарної допомоги населенню Донецької та Луганської областей, де є детальний опис шести робочих груп цієї комісії. Йдеться про те, що ці комісії фактично є підрозділами 5 російських міністерств. Кожна з робочих груп перебуває під керівництвом того чи іншого заступника міністра РФ чи представника інших урядових структур.
Така ситуація повністю девальвує будь-який сенс Мінських угод. Більше того, робить небезпечними та безглуздими будь-які зміни до Конституції України та проведення виборів на Донбасі. Звичайно, Кремль конче зацікавлений саме в такому сценарії, адже це лише полегшить російській владі керування окупованими територіями, легітимізувавши нинішніх ватажків «ДНР» та «ЛНР».
Схоже, ситуація зайшла у глухий кут і не помічати цього українська влада й, зокрема, Президент уже не можуть. Які ж є шляхи виходу з цієї кризи?
Дипломатичне безсилля
Насправді, їх не так вже й багато. Україна готується до всіх.
Перший з них – довготривалий і ще більш складний для реалізації, ніж Мінські угоди. Це можливість введення міжнародного миротворчого контингенту ООН. Однак саме для цього потрібна політична воля провідних країн Заходу та поступливість Кремля. Ані першого, ані другого наразі не маємо.
Другий шлях – офіційно й повністю відмовитися від окупованих території Донбасу та Криму. Для цього потрібно провести всеукраїнський референдум, на якому, в принципі, цілком імовірно більшість українців можуть підтримати подібну ідею. Втім, вона занадто вибухонебезпечна й уже точно означатиме політичну смерть нинішньої влади та Петра Порошенка зокрема.
Третій шлях – відвоювати Донбас. Ще 2 роки тому подібна теза могла розглядатися хіба що як першоквітневий жарт, однак уже зараз стає очевидним: українська армія значно зміцніла й озброїлася не просто так. Саме з таким сценарієм подій, на думку експертів, пов’язана й недавня ініціатива парламентарів припинити будь-які дипломатичні відносини з РФ. Це своєрідний сигнал Заходу про потенційну готовність стати реципієнтами отримання високотехнологічної зброї. Щоправда, війна на Донбасі може коштувати ще більших втрат військових і цивільного населення, а реакція Кремля може бути вкрай непередбачуваною не лише для України, а й для всього світу.
Останній варіант – гібридний шлях, проти якого начебто не виступає та сама Росія й пройти який українську владу змушують трохи іншим методом. Йдеться про нещодавні заяви Петра Порошенка про ймовірність проведення виборів на Донбасі та можливу участь у них нинішніх опонентів влади – йдеться перш за все про «Опозиційний блок». Зокрема, Президент в своєму виступі в Краматорську цілком серйозно припустив, що в разі участі опозиційних політиків та їхньої перемоги на виборах поважатиме такий вибір людей Донбасу. «Я підкреслюю, що там (на Донбасі – Ред.) відновлення має відбуватися не шляхом призначення цивільних та військових адміністрацій, а через механізми виборів. Саме так і буде відбуватися», – вважає Президент. Це вкотре підтверджує серйозність намірів Банкової скористатися послугами Ахметова і Ко заради встановлення миру на Донбасі. Що ж, можливо, такий план і спрацює в короткостроковій перспективі, але він приховує значні небезпеки.
Аби зменшити ризики сприйняття української держави на нині тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей і в разі військового, і в разі сценарію з виборами, влада мала б за останні 2 роки дійсно продемонструвати позитивні результати від запровадження реформ у «великій» Україні. Поки цього не відбулося, сподіватися на підтримку Заходу в реалізації занадто сміливих сценаріїв не варто.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»