В новітній історії України відбулося як мінімум 3 масштабних акції суспільного спротиву діям влади, що призвело до суттєвих змін у політичному розвитку держави. Щодня в столиці та в регіонах відбуваються десятки акцій протесту різного спрямування та масштабів. Політичні партії та їхні лідери часто використовують суспільні настрої невдоволення тими чи іншими діями влади та для підвищення власних рейтингів влаштовують різноманітні акції протесту.
Варто зазначити, що жоден масштабний протест українців, який надалі завершився революційними змінами в суспільстві, не починався саме з економічних передумов. Майдан-2004-2005, як і Революція Гідності 2013-2014, були реакцією на дії влади в політичній площині. В першому випадку причиною стали фальсифікації результатів президентських виборів, у другому – відмова підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Жодного разу саме рівень життя та економічна скрута не ставали головними факторами протестних настроїв українських громадян. Ані «податковий Майдан» у 2010-му, ані «валютний Майдан» у 2014-му, ані «тарифний Майдан» у 2015-му не були підтримані суспільством, що унеможливлювало будь-яке подальше поглиблення революційних процесів.
Експерти називають різні причини такого ставлення українців до економічних проблем: одні вважають, що серед більшості верств громадян досі сильні патерналістські настрої та відсутнє розуміння суті економічних процесів, інші пов’язують такий стан речей із відсутністю інтегруючих, вертикальних структур та зв’язків між різними зацікавленими групами громадян. Профспілковий рух уже традиційно орієнтується на дії влади, а політичні партії керуються лише ситуативним електоральним інтересом. Спілки, об’єднання, громадські організації за інтересами – досі слабкі гравці у вітчизняному політичному житті. Першим передвісником подібної інтеграції суспільства «знизу» може бути волонтерський рух, проте нині він дещо послабився, має чітку спрямованість саме на військову тематику, а його лідери не мали на меті створювати інституційну мережу для можливого «походу до великої політики».
Щоправда, вже наприкінці цього року аналітики та соціологи пророкують суттєве посилення суспільного невдоволення саме на тлі економічних чинників. Падіння рівня життя вкупі зі зростанням комунальних тарифів і цін та зменшенням купівельної спроможності можуть призвести до неконтрольованих наслідків. Однак є й інша думка: українці радше згодні на «мовчазний протест», який може поступово призвести до кризи неплатежів, відсутності податкових надходжень, і як наслідок – до колапсу економіки.
Протестні передчуття
У післяреволюційний період і до грудня 2015 року протестні настрої українців зросли несуттєво. Так, восени минулого року, за даними соціологічної групи «Рейтинг», 53% українців були готові вийти на протест через погіршення життя. Цей показник був на 3% більшим, ніж у грудні 2013 року, перед подіями Євромайдану. Своєю чергою, 28% опитаних вважали, що заради збереження ладу в країні варто потерпіти.
Вже у грудні 2015 року, за даними соціологічного опитування, проведеного КМІС та фондом «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва, 38% опитаних вважали, що масові протести найближчим часом є малоймовірними, а 20% взагалі були впевнені, що протестів не буде.
В цілому, близько третини українців згодні терпіти економічні негаразди. Так, за останніми даними опитування Центру Разумкова, більше 33% опитаних громадян готові ще не більше року переживати скрутну економічну ситуацію лише за умови вдалої реалізації реформ. Водночас 29% респондентів категорично не згодні з такою позицією, адже вже зараз перебувають у вкрай тяжкому матеріальному становищі.
Саме громадяни, які не задоволені діями влади й усі економічні негаразди звикли пов’язувати саме з нею, й стануть основним об’єктом для політичних спекуляцій та будуть готові спокуситися на чергові заклики до відновлення соціальної справедливості. Тим паче, що цього року саме економічних факторів, які впливатимуть на гаманець пересічного українця, накопичилося більш ніж достатньо.
Наприклад, згідно з даними опитування соціологічної групи «Рейтинг», проведеного в квітні цього року, серед трьох найбільших чинників, що турбують українців, є військові дії на Донбасі (57%), корупція в державних органах (45%) та безробіття (30%). Решта економічних проблем, що непокоять громадян, – низький рівень виробництва, контроль за рівнем цін, падіння курсу гривні – розташувалися нижче за списком.
Схоже, що вже восени саме економічні чинники стануть основним «збудниками» соціальної напруги та можливих акцій протесту. Серед них такі фактори:
- Зростання тарифів. Лише за минулий 2015 рік українці пережили суттєве зростання цін на енергоресурси (тарифи на газ для населення зросли майже вчетверо, на теплопостачання – в півтора рази, тобто на 66%, а з 1 березня збільшилися тарифи на електроенергію). Уряд Володимира Гройсмана, щойно прийшовши до влади, повідомив про суттєве підвищення цін на газ для населення: починаючи з травня кінцева ціна складатиме 6879 грн за тисячу кубометрів. До кінця року також іще в кілька разів зростуть тарифи на електроенергію. Як і прогнозували експерти, таке подорожчання ресурсів призвело до підвищення тарифів на тепло та гарячу воду відразу на 80%. Якщо зараз середня вартість гарячої води в Україні складає близько 40 гривень, то після зростання цін на газ тариф може складати від 72 до 100 грн за 1 кубометр теплої води.
Саме зростання комунальних платежів може стати найбільш вибухонебезпечним фактором для влади. Й цим неодмінно скористаються її політичні опоненти. Крім того, існує ще одна небезпека: українці не вийдуть на протести, однак платити за такими тарифами їм просто буде нічим. А це може призвести до колапсу всієї системи ЖКГ у країні.
До того ж, подібними настроями українців можуть скористатись і за кордоном. Схожий прецедент стався торік у Вірменії, коли значне підвищення тарифів на електроенергію призвело до масових заворушень на вулицях Єревану. А оскільки Вірменія суцільно залежить від поставок електрики з Росії, кризу вдалося розв’язати лише після відповідних перемовин із Москвою.
Зростання цін та інфляція. Економісти констатують зростання за останній рік споживчих цін на всі групи товарів. У річному вимірі рівень інфляції в лютому 2016 року становив 32,7%. Щоправда, за підрахунками експертів, справжній рівень інфляції в 2015 році становив трохи більше 50%. Найбільше впродовж року зросла плата за житло, воду, електроенергію, газ – удвічі. Ціни на продукти харчування та безалкогольні напої за рік зросли на 32,7%, на одяг та взуття – на 26,1%, побутову техніку – на 24,3%. Загалом, навіть у найбільш скрутні періоди, коли на полицях відчувався дефіцит товарів, а інфляція в країні зростала в темпі галопу, українці не схильні були сприймати цей фактор як заклик до акцій протестів. Проте він є суттєвим каталізатором суспільного невдоволення діями влади.
Девальвація гривні. Саме по собі знецінення гривні є потужним фактором для чергового зростання цін та невідповідності доходів українців звичайним життєвим потребам. На тлі низьких зарплат подальша девальвація гривні може призвести до прихованих протестних дій – «тінізації» економіки, трудової еміграції тощо. В кожному разі, уряд очікує якщо не стрибкоподібного, то поступового ослаблення національної валюти: так, за прогнозами НБУ, в 2017 році, за оптимістичним сценарієм, середньорічний курс складатиме 27,2 грн/дол.
Ще кілька важливих чинників для поглиблення суспільного неспокою мають політичне походження. Серед них – ситуація на Донбасі, корупційні скандали та провали в проведенні реформ. Щодо Донбасу та війни з Росією, то ця проблема має одразу два вектори загроз – внутрішній та зовнішній. Однією з внутрішніх загроз є тема необхідності постійної ротації військ у зоні АТО та пов’язаного з цим процесом оголошення наступних хвиль мобілізації.
Відсутність прогресу в корупційних справах проти високопосадовців режиму екс-президента Віктора Януковича, постійні скандали довкола чинних політиків та тривала затримка з призначенням нового генпрокурора відверто розчаровують українців у перспективах досягти справедливості законними методами. Ще більшу зневіру вселяють саботаж або відсутність прогресу в реформах. Особливо провальними виявилися судова та медична реформи, непереконливими виглядають дії влади й щодо податкової реформи та процесу децентралізації.
Випустити пару
І Кабміну, і Президенту впоратися з такими викликами буде непросто. Тим паче, що всі наявні компенсатори скрутного економічного становища в основному лежать у політичній площині. Наприклад, анонсоване Мінсоцполітики збільшення соціальних стандартів на 12% цього року жодним чином не допоможе пересічному українцю впоратися зі зростанням цін, тарифів, девальвацією та інфляцією.
Що ж може запропонувати влада, щоб хоч якось «випустити пару»?
Безвізовий режим з ЄС. Рішення про цей крок тепер цілковито залежить від європейських політиків. Орієнтовно вже із серпня цього року українці можуть отримати змогу подорожувати та відвідувати країни Шенгенської зони без віз.
Припинення військових дій на Донбасі. Звістка про мир однозначно сприяла б загальному піднесенню в суспільстві й дозволила б усі сили держави та її громадян сконцентрувати на боротьбі з кризовими явищами в економіці. Щоправда, навіть за найсприятливіших обставин, українська влада має занадто мало важелів впливу для вирішення проблеми Донбасу на користь національних інтересів.
Субсидії. В разі неспроможності українців платити за новими тарифами, аби вберегти країну від комунального колапсу, владі доведеться звертатися до міжнародних кредиторів із проханням переглянути умови надання траншів. На думку політичних експертів, надання субсидій для населення – єдиний шлях бодай якось знизити градус соціальної напруги та водночас зберегти гарне реноме перед основним кредитором – Міжнародним валютним фондом.
Вибори. Йдеться, перш за все, про позачергові парламентські вибори. У разі зростання соціальної напруги вони можуть стати єдиним виходом із ситуації. Щоправда, вибори не вирішать економічних проблем, однак знову відновлять довіру до інститутів влади, а значить, дадуть час для подальших непопулярних дій. Однак на цьому шляху постає й наступна проблема: ті політичні сили, які отримають більшість мандатів у наступній Верховній Раді, скоріш за все, матимуть свій особливий погляд на реформування країни.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»