Сенсація: генпрокурор Юрій Луценко взяв під особистий контроль справу Георгія Гонгадзе! Звучить обнадійливо? Ні, звичайно, й не лише тому, що ВСІ його попередники протягом ось уже майже 16 років багаторазово заявляли те ж саме. Адже саме Луценко був одним із лідерів акції «Україна без Кучми», яка якраз і почалася з гасел, що вимагали знайти знайти та покарати замовників і виконавців убивства журналіста. І де ж результат?
6 червня цього року Юрій Віталійович заявив: «Я візьму цю справу під свій контроль і доповім протягом місяця щодо справи замовників вбивства Гонгадзе». Липень закінчився, але нічого нового про резонансну справу країна так і не дізналася. Результат цілком очікуваний.
І знову «УП»
Даючи обіцянку щодо справи про замовників убивства Георгія Гонгадзе, Юрій Луценко додав: «Вважаю, що маю досягнення в цій справі. Нагадаю, що з мого кабінету під час обійманої посади міністра МВС до рук [Володимира] Жебрицького були передані чотири людини, які були причетні до вбивства Гонгадзе. На посаді генерального прокурора я вимагатиму інформацію щодо свідчень Пукача». Тим часом другий президент України Леонід Кучма, якого той же Луценко свого часу неодноразово називав замовником злочину, продовжує представляти країну на переговорах з агресорами в Мінську.
А тут і нова гучна справа надійшла й знову жертва – журналіст, що, так само, як і Гонгадзе, мав близькі стосунки з керівником «Української правди» Оленою Притулою. Уродженець Мінська Павло Шеремет не лише працював у холдингу екс-міністра доходів і зборів Олександра Клименка «Вести», але й був за сумісництвом виконавчим директором «Української правди». Слідству є з чим працювати, версій вистачає, але й темних плям – також. Цю справу поспішили взяти «під особистий контроль» Президент Петро Порошенко, а також новопризначений прокурор столиці, скандальний колишній заступник генпрокурора Віктора Шокіна Роман Говда. Але чи варто цього разу розраховувати на високопоставлених «контролерів»?
«У них» і у нас
Що ж це за формула така: «взяти справу під особистий контроль»? Буває, що й на Заході якусь гучну справу беруть під свій контроль керівники правоохоронних відомств. Але потім звітують перед громадськістю. А як же інакше? Було так і за часів СРСР: як і належить у країні, де перемогла бюрократія, до такої справи додавалася контрольна картка, де потрібно було відзначати до певної дати досягнуті успіхи й вчасно доповідати про це нагору. Щоправда, в якому обсязі інформувати про результати пресу, вирішувалося виходячи з політичної доцільності.
У нас же на практиці виходить, що подібні заяви – це як доза заспокійливого для суспільства, один зі способів приглушити пристрасті навколо резонансної справи. Нікого ні до чого такі обіцянки ніколи не зобов'язували, а якщо чиновники й звітували про якісь результати, то лише в разі вдалого результату справи та якщо елементарно не забували про це. Аналіз обіцянок можновладців взяти ту чи іншу справу під особистий контроль лише за останні два з гаком роки, після другого Майдану, свідчить: фраза «беру справу під особистий контроль» фактично означала, що суспільство має про цю справу забути. Найчастіше тому, що справа для влади є надто незручною. Прикладів більш ніж достатньо.
Контрольна для контролера
Більше року тому Президент України заявив про те, що бере під особистий контроль справу так званих «діамантових прокурорів». В офіційному повідомленні прес-служби сказано, що Президент «високо оцінив роботу силовиків і зазначив, що й надалі вимагає рішучості дій у боротьбі з корупцією». Мабуть, це найбільш яскравий приклад того, як найвищий контроль впливає на долю справи. 5 липня минулого року за вимагання та отримання хабара в особливо великому розмірі було затримано заступника голови слідчого управління Генпрокуратури Володимир Шапакіна та заступника прокурора Київської області Олександра Корнійця. Засновник фірми «Гідроекоресурс» Андрій Гузь заявив, що дав їм хабар у сумі 150 тисяч доларів США для розблокування роботи компанії з видобутку піску (для отримання хабара влітку 2015 року прокуратура звинуватила підприємців нібито в незаконній діяльності).
А ось ще одна цитата Петра Порошенка 13-місячної давності: «Прокурорська «недоторканність» скасована. Корупціонери мають бути притягнуті до відповідальності. Думаю, що реформована прокуратура після того, як там було створено спеціальний підрозділ із боротьби з корупцією серед прокурорських працівників, дуже добре починає. [...] Зараз потрібно продовжувати рішучу діяльність із викорінення корупції у вищих органах державної влади». Отже, минуло майже 13 місяців. Молодих заступників генпрокурора Давида Сакварелідзе та Віталія Каська, які займалися цією справою, досить швидко «викурили» з ГПУ, незважаючи на крайню невдоволеність західних партнерів Києва. Генпрокурора, кума Президента Віктора Шокіна хоча й зі скрипом, але все ж із пошаною випровадили на пенсію (а не в інші, більш відповідні місця), «діамантові прокурори» на волі, з їхнього майна знятий арешт...
Контрольні забіги на короткі дистанції
Які тільки справи не доводилося брати правителям під особистий контроль! Іноді про це заявляли від відчаю, як, наприклад, в. о. президента Олександр Турчинов 6 квітня 2014 року пообіцяв узяти під особистий контроль ситуацію в Донецькій і Луганській областях у зв'язку з першими виступами сепаратистів. Чим справа закінчилася, ми бачимо щодня вже майже два з половиною роки...
Але частіше «під особистий контроль» беруться найбільш незручні для влади справи. Наприклад, Президент Порошенко два роки тому брав під свій контроль справу про розформування добровольчого батальйону «Айдар». Тодішній секретар РНБО Андрій Парубій назвав дії добробату героїчними, самому підрозділу обіцяв подальше існування... І де зараз цей батальйон? Тепер уже Юрій Луценко бере під особистий контроль долю комбата «Айдара» Валентина Лихоліта («Баті»). Товариші по службі колишнього командира Надії Савченко впевнені, що саме генпрокурор і ініціював арешт легендарного добровольця-героя, а коли на його захист активно встала громадськість, Луценко був змушений заявити, що не згоден із запобіжним заходом у вигляді арешту й буде особисто контролювати розслідування. Виходячи з логіки того, що відбувається, такий «контроль» має завершитися «посадкою» бійця.
Але все ж найбільш незручні справи пов'язані з журналістами, адже шуму від них найбільше. У вересні 2014 року журналістка програми «Наші гроші» Аліна Стрижак отримала погрози у зв'язку з матеріалом щодо заступника генпрокурора (на той час – Віталія Яреми) Анатолія Даниленка, сім'я якого вивела з держвласності 140 гектарів водойм у Київській області. Президент Петро Порошенко пообіцяв захист журналістці й розслідування викладених нею фактів. Тих, хто загрожував знайшли, покарали? Землі повернули, Даниленка посадили? Питання риторичні. І таких прикладів безліч.
Ще під час моєї роботи в прес-службі ГПУ 18-19 років тому генпрокурор на прес-конференціях традиційно звітував про всі резонансні справи. Сьогодні ж моїх колег на подібних заходах цікавлять лише справи поточні. Але головне, що і в суспільства, на жаль, дуже коротка пам'ять. Людей легко заколисати обіцянкою «особистого контролю» над гучною справою, а потім про нього ніхто й не запитає, адже будуть нові скандальні справи – в цьому дефіциту сьогодні вже точно немає.
Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»