Чверть століття незалежності, як і дві попередні річниці, Україна відзначить, стікаючи кров'ю, втративши контроль над більш ніж 7% відсотками своєї території. Але як це стало можливим – те, у що неможливо було повірити ще три роки тому?! Хто нас довів до такого стану? Про це, в тому числі, йтиметься в цій статті.
Проте основну увагу ми все ж приділимо людям вельми гідним – Політикам із великої літери. На жаль, в нас поки так і не з'явився свій Черчилль або Ататюрк. Але був свій Гавел, щоправда, до управління країною його – В'ячеслава Чорновола – не допустили. Отже, 25 політиків, які найбільше вплинули на шлях України в новітній період: про великих людей і великих лиходіїв в українській політиці за останні 25 років, на суб'єктивну думку автора, – ось про що цей матеріал.
Перший
Почати, зрозуміло, потрібно з Леоніда Кравчука. Просто тому, що під його керівництвом республіканський парламент проголосив 24 серпня 1991 року Незалежність України. Який його особистий внесок у це? Скоріше варто говорити про його мудрість: хитрий апаратник не став опиратися природному ходу історії, а спробував отримати з цього максимальну користь і для себе особисто.
Він би міг, теоретично, вчинити так само, як дідусь новоспеченого глави адміністрації президента РФ, перший секретар ЦК компартії Естонії Карл Вайно – закликати силовиків розправитися з мітингувальниками, що вимагали незалежності. Але той встиг утекти до Москви (де живе й понині), а Кравчуку тікати було нікуди: там президент РРФСР Борис Єльцин уже позначив Росію як свою вотчину. А перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов, використовуючи лексику головного комуніста Росії Геннадія Зюганова, був уже «качкою, що кульгає на всі чотири ноги». Крім того, Леонід Макарович добре пам'ятав спрямований на нього пістолет емісара від ГКЧП Валентина Варенникова, який вимагав підтримати путч – кому таке сподобається?
Винесений хвилею історії на самий верх української політики перший президент України Леонід Кравчук не так уже й багато встиг. Лише здати Москві нашу ядерну зброю, частку України в золотовалютних резервах СРСР, активах Ощадбанку, алмазному фонді та майно Союзу за кордоном. А також, звичайно, 84% Чорноморського флоту й бази в Севастополі (звідки 23 роки потому стартувала російська окупація Криму). На свою користь він встиг лише частково розорити Чорноморське морське пароплавство, створивши підприємство «Бласко», але під натиском Івана Плюща та Леоніда Кучми (про них – пізніше) погодився на дострокові президентські вибори. І програв їх у 1994 році представнику «червоного директорату» та «ватного електорату» Кучмі.
Ну ось і хотілося б щось хороше сказати про першого президента, який «подарував» нам незалежність, але ж він не пішов на почесний покій, а був у парламенті активним членом, а потім і лідером фракції СДПУ(о). На виборах 2006 року очолював тодішній «Опоблок «НЕ ТАК!», ядром якого були все ті ж «есдеки». Керівництво саме цієї політичної сили на чолі з кумом російського лідера Віктором Медведчуком (до нього ще повернемося) вже в 2004 році намагалося розколоти Україну. Чи міг цього не розуміти такий хитрий лис, як Кравчук? Звичайно ж, ні. Тому мені важко однозначно визначити: політик це зі знаком «+» або «-» для нашої новітньої історії. Нехай вирішують майбутні покоління. Сьогодні ж 82-річний політик – герой світських пліток про те, чи від нього народжують юні помічниці...
Велетні
Левко Лук'яненко. Автор Декларації Незалежності України. Радянський дисидент, український патріот і романтик. А український патріот за радянських часів лише романтиком і міг бути, оскільки вірити в незалежність України прагматичні люди просто не могли – це було нереально й навіть смертельно небезпечно. Ось Лук'яненко й отримав у 1961 році вирок: «розстріл» за антирадянську діяльність, який, щоправда, замінили потім на 15 років ув'язнення. Він відбув їх від дзвінка до дзвінка («закону Савченко» ж тоді не було). Вийшовши на свободу, він активно зайнявся правозахисною діяльністю в «Українській Гельсінській групі» (одним із творців якої він сам і був).
До тріумфу справи всього свого життя Левко Григорович йшов неймовірно важким і тернистим шляхом. День народження нової країни – України – один з авторів Декларації про Незалежність проголосив із парламентської трибуни у свій власний день народження. Але хвилинка романтики швидко змінилася гризнею за владу, а в цій справі порядні люди досягти успіху не можуть. Подальші політичні проекти пана Лук'яненка, на жаль, уже не мали успіху. Але ім'я його назавжди вписане в історію України великими літерами.
Наш чи то Гавел, чи то Валенса – так називали В'ячеслава Чорновола. Також дисидент, але все ж із міцною політичною хваткою. Він теоретично мав шанси очолити країну, різко розвернути її в європейському напрямку, провести рішучу люстрацію і декомунізацію. Але йому не поступився дорогою головний комуністичний ідеолог України Леонід Кравчук. Попри всю ейфорію від здобуття незалежності, все ж народ був іще занадто інфантильним та інертним, а ще – дуже голодним, і побоявся так кардинально змінити поводиря. На мою думку, те, що Україну в 1991 році очолив не В'ячеслав Чорновіл, і визначило наше поступове скочування до того стану, в якому ми опинилися зараз.
Навіть не ідеалізуючи цього політика, все ж не можна не розуміти, що у нього не було б фантомного болю за «совком», не було й не могло бути ірраціонального схиляння перед «старшим братом» у Москві. Шістдесятник і політв'язень, полум'яний патріот, гострий на язик публіцист і безкомпромісний правозахисник уже точно міг би зробити для нас саме те, що зробив простий робітник і лідер профспілки «Солідарність» Лех Валенса для Польщі. Виборці його недооцінили, свої ж пізніше неодноразово зрадили. А потім убили (в березні 1999 року). Саме тому, що він був затребуваний, а Майдан уже маячив на горизонті.
Революціонери
Степан Хмара. Дисидент, член «Української Гельсінської групи», учасник видання підпільного «Українського вісника» з 1972 року. Загримів за ґрати в «олімпійському» 1980 році за «антирадянську агітацію та пропаганду», потім заслання до Пермського краю Росії. Народний депутат України кількох скликань, починаючи з 1990 року.
Запекла та щира боротьба за незалежність України роблять йому честь і викликають глибоку повагу. Але не можна не сказати про ту хворобу, яка вразила не лише його особисто, а й усі національно-демократичні партії – постійні сварки всередині патріотичного табору. Поки майбутні олігархи збагачувалися, лише готуючись купити собі партії та стати президентами або великими акціонерами парламенту, патріоти лаялися, відбруньковувалися, створювали партії-клони, конкурували між собою на виборах, розмиваючи електорат і вбиваючи його віру в чисті ідеали.
Лесь Танюк. На жаль, він пішов із життя 18 березня цього року. Політик, громадський діяч, режисер, сценарист. А ще він був главою товариства «Меморіал» та головою Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму.
Як шкода, що йому не дали довести справу до кінця! Одного дрібного жебрачка й великого брехуна на чолі партії з нафталіновою назвою КПУ все-таки випустили на короткому повідку пастися на електоральному полі: аж надто рясними були врожаї голосів із пенсіонерських грядок... Я не називаю його імені не тому, що боюся позовів від цього нікчеми, а тому, що він того не вартий. Тим більше в одному ряду з тими, кому присвячена ця стаття.
Михайло Сирота. Цей політик-лейборист особисто неймовірно багато зробив для подолання першого серйозного кризи в історії України. На щастя, саме він був главою парламентської комісії з доопрацювання проекту Конституції України. В ніч із 27 на 28 червня 1996 року він 12 годин не сходив із трибуни парламенту, доповідаючи депутатам і до хрипоти відстоюючи кожну принципову статтю Конституції, яка в підсумку народилася під ранок. Це вберегло Україну від розвалу і, можливо, втрати суверенітету ще тоді. До цього з моменту здобуття незалежності країна жила за так званим Конституційним договором.
До речі, Михайло Дмитрович дуже сильно переживав щодо російської війни проти Грузії в серпні 2008 року. Він загинув у ДТП наступного дня після Дня незалежності України в тому ж таки 2008 році. Його чесності, розсудливості та адекватності дуже не вистачає сучасній українській політиці.
Другу частину серії статей «25 найвизначніших політиків незалежної України» читайте за посиланням.
Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»