Сучасною історією України доведено: надбання правової та політичної думки, втілені в конституціях розвинутих демократичних держав, в українських реаліях нерідко виявляються нежиттєздатними.
Тому я не дивуюся, коли закладені в Конституції України, перевірені часом і світовою практикою ідеї відомих мислителів замість того, щоб сприяти розвитку демократичних інститутів, набувають якихось несподіваних мутацій, перетворюючи нашу політичну дійсність у суцільний треш.
Приміром, Конституція України передбачає, що народний депутат не може бути відкликаний своїми виборцями. Положення, яке відображене в усіх демократичних країнах.
Пояснення просте: депутат не може бути відкликаний виборцями, оскільки по-перше, представляє інтереси всього народу, а не конкретного округу, по-друге, якщо депутат належним чином не проявив себе як депутат, або ще гірше – скомпрометував себе, – то на наступних виборах за нього не проголосують.
Та українці вже неодноразово доводили хибність цього постулату. Ми готові проголосувати за «тушок» чи просто нездар і вдруге, і втретє. При цьому, депутату достатньо змінити виборчий округ, у якому він раніше балотувався. Втім, можна знову обиратися по тому самому виборчому округу, просто треба провести виборчу кампанію відповідно до класики вітчизняних виборчих традицій, застосувавши такі передові політтехнології, як гречкосійство чи сумнозвісні «каруселі».
За таких умов депутати чхати хотіли на так звану політичну відповідальність за свої дії в парламенті – бо як можна нести відповідальність за те, чого в принципі немає?
Схожа історія має місце і ще з одним традиційним інститутом конституційного права, так званим індемнітетом парламентарів (лат. indemnitas – «захист від шкоди», «забезпечення збереження» – Ред.). Згідно з частиною другою статті 80 Конституції України депутати не несуть відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Тобто виборець сам повинен дати оцінку голосуванням депутата на наступних виборах. До того ж, у конституційній доктрині вважається, що відсутність відповідальності за голосування робить депутата незалежним від можливих переслідувань виконавчої влади.
Однак незалежним депутат стає в розвинутих країнах, у нас же індемнітет робить депутата безвідповідальним. Чого тільки вартий той факт, що більшість законів ухвалюються за скороченою процедурою всупереч негативним висновкам Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України.
Не викликає подиву вже і зневага депутатами статті 4.1.9. Податкового кодексу, згідно з якою внести зміни до елементів податків у грудні неможливо, оскільки такі зміни не можуть вноситися пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки.
І от я думаю: а чи могли б депутати ухвалити закон, за яким кожен громадянин України ставав би рабом того депутата, в окрузі якого він балотувався? Можна проголосувати й інший закон. Наприклад, про те, що кожен громадянин України зобов’язаний стати безоплатним донором органів. Яка власне різниця депутатам, який закон ухвалювати, якщо все одно ніхто за це не притягне їх до відповідальності?..
Олександр Москалюк, спеціально для «Слова і Діла»