Один мій друг любить повторювати: «В українській політиці закони політології не діють, тому аналізувати українські політичні реалії з точки зору політології в більшості випадків немає сенсу». Втім, у низці випадків саме політологічний аналіз дозволяє зрозуміти реальний рівень розвитку нашого суспільства. Так, в політологічній та юридичній літературі часто відзначається, що найважливішим індикатором ступеню розвитку демократичності політичної системи та громадянського суспільства є рівень політичної відповідальності суб’єктів влади. Інакше кажучи, в демократичній державі будь-який компрометуючий факт із біографії політика або негативні наслідки його діяльності призводять до відставки високопосадовця.
Причини відставки можуть бути різноманітними: плагіат у наукових роботах; підозри в корупції; резонансні події, які свідчать про низький рівень компетентності політика; сексуальні домагання тощо. При цьому часто в демократичних суспільствах до політиків із точки зору української дійсності ставляться аж занадто прискіпливо. Так, кілька років тому в одній зі скандинавських країн міністр внутрішніх справ вимушений був подати у відставку, оскільки передане міністерством школі спортивне знаряддя через недбалість шкільної адміністрації призвело до загибелі дитини. Характерно, що самі міністри, м’яко кажучи, здебільшого не палають бажанням йти у відставку. Однак суспільний резонанс все ж таки змушує їх це робити. Приміром, епопея з відставкою колишнього міністра освіти Німеччини Аннете Шаван тривала близько року. Її звинувачували в тому, що її наукова робота, написана більше тридцяти років тому, містить плагіат. Попри тривалу підтримку Ангели Меркель, в підсумку все ж пані Шаван пішла у відставку.
Чому ж відставка політика, яка є проявом політичної відповідальності суспільства, має таке важливе значення для нього? Річ у тім, що вона виконує кілька важливих функцій. По-перше, можливість притягнення до політичної відповідальності безпосередньо суспільством, а не органами влади дозволяє громадськості вимагати проведення відповідальної політики, а отже – здійснювати контроль за органами влади. По-друге, політична відповідальність виконує захисну функцію від некомпетентної політики. Політик, який не може впоратися з поставленими завданнями, очевидно завдає шкоди. Це означає, що суспільство мусить увімкнути механізм самозбереження, який якраз і полягає в політичній відповідальності політика. Політична відповідальність також має важливу стимулюючу функцію, оскільки усвідомлення можливості притягнення до неї змушує більш ретельніше підходити до ухвалених рішень та всієї діяльності загалом.
В умовах значної соціальної напруги політична відповідальність виступає також засобом її зняття. Інакше кажучи, відставка політика може мати ефект випущеної пари. Так, події 2013-2014 років могли не трапитися, якби тодішній міністр внутрішніх справ Захарченко добровільно пішов у відставку або ж Янукович ухвалив би відповідне рішення, зважаючи на настрої в суспільстві.
Втім, в українському політикумі традиції політичної відповідальності не сформовані. Відтак вплив на політику здійснюється часто в найменш цивілізований спосіб – за допомогою вулиці. І не можуть зрозуміти наші можновладці, що цей спосіб не лише найменш цивілізований, але й найбільш небезпечних для них – навіть не як для політиків, а як для громадян держави, в якій вони проживають. Адже доведено: краще втратити посаду, ніж усе одразу. Тим паче, що за прикладами ходити далеко не треба…
Олександр Москалюк, спеціально для «Слова і Діла»