Останнім часом дедалі більшого поширення набуває потворна практика, коли народні депутати виправдовують усі недорікуватості, які експерти, журналісти й громадськість виявляють у схвалених парламентом законодавчих актах, тим, що, мовляв, «не встигли належним чином ознайомитися з проектом закону».
Впевнений, що незабаром, коли нарешті буде оприлюднений ухвалений вночі закон України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» ми почуємо шквал подібних виправдань.
І ширитиметься інформаційним простором України депутатський плач Ярославни.
Але не варто поспішати співчувати народному депутату, який, «як та зозуленька кує,словами жалю додає», бо не може дати собі раду зі стосами паперів, тим більше вночі, тим більше з цифрами.
Чому?
Перш за все, тому, що за винятком хіба що членів бюджетного комітету, жоден депутат не вивчає весь проект Бюджету від корки до корки. Більше того, в цьому немає жодної потреби.
У кращому разі, депутати ознайомлюються з основними макроекономічними показниками та обсягами фінансування, виділеними основним розпорядникам коштами Державного бюджету, в межах предметів відання комітету, членами якого вони є.
Відповідну інформацію депутатам готують працівники секретаріатів комітетів, спираючись на яку кожен народний обранець має доволі повну картину не лише щодо запланованих обсягів фінансування, але й дані про динаміку (зменшилося чи збільшилося фінансування порівняно з попередніми роками), а також відомості про побажання розпорядників коштами, наприклад, профільних міністерств, щодо бажаного фінансування.
Наприклад, пригадую, як один народний депутат, член комітету з питань культури і духовності, у відповідь на закид свого колеги на кшталт: «ви там і днюєте, і ночуєте в тому бюджетному комітеті лишень для того, щоб вибити гроші на свій університет», відповів: «...а хто вам заважає робити те ж саме? Може, просто мене хвилює мій університет значно більше, ніж вас насправді хвилює українське книговидання?».
Не посперечаєшся. Тому кожного разу, коли я чую від когось із народних обранців обвинувачення на адресу інших депутатів у тому, що вони щось там собі кудись «вибігали», наприклад, на округ, у мене виникає лише одне запитання: «А що вам заважало зробити те саме?»
І відповідь очевидна: брак мотивації або клепки в голові. Те саме можна сказати й про «шкурні інтереси» окремих депутатів, пов'язаних із бізнесом.
Повірте, будь-який депутат ретельно перегляне кожну літеру й кожну цифру, яка має бодай найменший стосунок до його бізнес-інтересів. І правильно зробить. Причому, зробить це незалежно від того, о котрій годині роздали стоси паперу, на яких потрібно відшукати один рядок із кількома числами.
Зрештою, для цього існують, крім усього, ще й помічники-консультанти, завдання яких якраз і полягає в тому, щоб знайти, проаналізувати та доповісти. Звісно, якщо ці помічники існують не для виконання декоративних функцій.
Парадокс ситуації полягає в тому, що коли в людини, яка волею долі потрапила під купол парламенту, нема ані бажання і спроможності відстоювати інтереси галузі (бо не має вона жодного стосунку, наприклад, до книговидання чи профтехосвіти), ані необхідності захищати бізнес-інтереси через відсутність бізнесу, її функція в бюджетному процесі зводиться або до пасивного спостереження під личиною «критики олігархічних кланів», або до «пособництва» цим «олігархічним кланам». Останнє, як не важко здогадатися, зазвичай робиться далеко не без зиску для себе.
Втім, це не означає, що «винагороду» за голос, відданий на підтримку Бюджету, обов'язково потрібно шукати поміж рядків із цифрами, як у випадку з «Пожтехнікою».
Насправді, нагорода може знайти «героя» у вигляді «кешу»; транзакції на рахунок в офшорі, відкритий, наприклад, на ім'я громадянина Панами Джона Джонсона; обіцянки закрити чи не порушувати кримінальну справу; призначення на «хлібну посаду» необхідної людини тощо.
І довести, що входження до коаліції непідкупної депутатки та призначення на посаду керівника однієї з регіональних митниць її цивільного чоловіка якимсь чином взаємопов'язані, буде більш ніж проблематично.
Словом, всі, кому прочитати Бюджет було дійсно потрібно, його прочитали. Причому, ще в процесі його написання. А той, хто не прочитав, насправді не дуже того й прагнув. Відповідно, й неприємні несподіванки чекають лише на других.
І, звісно, на нас із вами.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»