Новина про вбивство російського посла в Туреччині вперше дійшла до вашого покірного слуги у вигляді фото. Ще до того, як прочитати текстовку, я встиг подумати, що це, напевно, якийсь сучасний перфоманс. Воно й дійсно так виглядало: біле виставкове приміщення, картини на стінах, елегантно одягнений молодий чоловік із дуже виразним обличчям і не менш виразним пістолетом ц руці та огрядний чоловік, що лежить на підлозі. Ну точно якась художня акція протесту.
Потім я прочитав текстовку. Нічого не скажеш – це й був сучасний перфоманс.
Ще в першому своєму інституті, навчаючись на журналіста, автор цих рядків щиро цікавився теорією тероризму та його висвітленням у медіа. За підсумками вивчення довелося зробити для себе висновок: якщо сьогоднішній політичний тероризм – це, хоч і страшна, і злочинна, але просто форма піару. Якщо війна, за визначенням Клаузевіца, є продовженням політики іншими засобами, то тероризм – це продовження масових комунікацій. Це спосіб донести своє послання до максимально широкої аудиторії максимально шокуючим чином. Щоб точно почули, точно запам'ятали й точно не залишилися байдужими.
Мевлют Мерт Алтинташ своє послання доніс. Його слова про Алеппо почув увесь світ, хоча насправді вони були адресовані керівництву Росії. Судячи з цих слів, він хотів хоч якось наочно довести, що вбивцям від відплати не сховатися ані за кордоном, ані за мандатом, ані за тканиною дорогого піджака. Частково йому це вдалося.
Скоєне зближує його з Миколою Лемиком – ОУНівцем, який вбив секретаря консульства СРСР у Львові Андрія Майлова на знак помсти за Голодомор. Ця аналогія бентежить: з одного боку, Алтинташ, очевидно, скоїв злочин, але з іншого – засуджуючи його, довелося б засуджувати й Лемика. Та й певною мірою перешкоджає те, що при словах російського постпреда в ООН Чуркіна про «дітей Алеппо, яких спеціально посипають пилом, щоб видати за жертв бомбардувань» складно було гнати від себе погані думки й побажання на його адресу.
Але й тут є проблемка: немає більше цієї системи, як і будь-якої іншої. Причому саме Росія першою з неї вийшла, зруйнувавши сімдесятирічні домовленості.
Наріжним каменем світоустрою після Другої світової війни була заборона на відторгнення території іншої держави. В результаті збірку правил вбили там же, де й зачали, – в Криму.
Анексувавши Крим, Кремль відкрив скриньку Пандори. Старі правила перестали діяти, нові – ще не написані. І поки не будуть: нові системи міжнародного права створюються лише за підсумками великих воєн, які зруйнували попередні.
Війна ж поки що триває. Днями на ній вбили посла.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»