Рік, що минає, відзначився слабким перебігом реформ, непевними успіхами та збереженням низки негативних тенденцій, які матимуть подальший відчутний вплив як у внутрішній, так і в зовнішній політиці України. Для більшості українців 2016-й запам’ятався як рік системного падіння довіри до всіх інститутів влади після оптимістичного піднесення на хвилі Революції Гідності.
Ще в середині 2016 року соціологи фіксували рекордний рівень падіння довіри до парламенту (за даними квітневого дослідження центру SOCIS, довіряли Верховній Раді лише 0,7%, не довіряли – 90%), до Президента (довіряли 3,6%, не довіряли – 77,1%), до місцевої влади (довіряли 4,6%, не довіряли – 59,2%). За даними січневого дослідження Київського міжнародного Інституту соціології, найбільшою довірою серед українців користуються церква та волонтери, а найменшою – опозиція, Кабінет міністрів, Верховна Рада та російські ЗМІ. Ще одне дослідження, проведене в травні 2016 року Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центром Разумкова, засвідчило рекордну недовіру українців до правоохоронних органів і судів. Водночас найбільшою довірою серед опитаних користувалися церква, волонтери, Збройні сили України, Нацгвардія та громадські організації.
Всі цифри, наведені соціологами, навряд чи можна з упевненістю назвати абсолютними та переконливими. Втім, це суттєвий зріз настроїв українців, на які впливають ті чи інші дії політиків, сформованих ними органів влади та опозиції, підконтрольних їм ЗМІ. Закономірні тенденції показали й соціологічні заміри щодо підтримки політичних сил у разі проведення виборів: рівень підтримки системно втрачали і партії влади, і опозиції, хоча подекуди визначити грані в цьому критерії було досить важко. Традиційно більшою підтримкою користуються нові політичні проекти із найбільш впізнаваними «медійними» лідерами. Так само рівень підтримки громадян у багатьох випадках залежить від риторики, яку обрав той чи інший кандидат чи політична сила. В політичному сезоні-2016 особливо модною була соціально-економічна тематика – більшість українців на власному гіркому досвіді відчули зростання цін, тарифів, знецінення національної валюти та інші негативні тенденції. Тож спекулювати на таких настроях і здобувати додаткові електоральні бали намагалися всі політичні гравці.
Українська політична традиція сповнена несподіванок і, як показує досвід останніх трьох років, чекати доленосних подій можна з будь-якого боку. Втім, спробуємо спрогнозувати кілька основних конфліктних ліній, які стануть головними джерелами політичної нестабільності вже наступного року.
Внутрішньопартійні конфлікти
За останні 2 роки в Україні зафіксований справжній «бум» появи нових партій: у вересні цього року їхня кількість зросла до 344. Процес появи нових партій має три основні передумови. По-перше, це бажання колишніх впливових політичних сил відновити свої рейтинги, створивши нікому невідому партію для нового походу до великої політики. По-друге, необхідність об’єднання та ребрендингу для наявних політичних проектів. По-третє, політичний розкол у наявному партійному проекті, який, як правило, супроводжується появою нових партій на уламках старої.
Сприятиме подальшому «партійному буму» все ще високий запит українців на нові політичні проекти. З іншого боку, політики, які втратили популярність за останні 2 роки, намагатимуться реанімувати свої рейтинги саме шляхом створення лідерських партійних структур. Для цього потрібне системне фінансування та наявність бодай якоїсь організаційної структури.
Ще один тренд – «розкол» великих блоків та партій, більшість з яких зараз представлені у парламенті. Особливо це може стосуватися БПП, «Опозиційного блоку» й частково «Народного фронту». Історія з позбавленням мандатів народних депутатів Єгора Фірсова та Миколи Томенка навесні цього року, міжфракційне об’єднання «єврооптимістів» та скандал із «квартирою нардепа Лещенка», безумовно, матимуть своє продовження та наслідки для пропрезидентського БПП. Так само одразу кілька впливових груп колишніх «регіоналів» ніяк не вживаються в єдиному партійному проекті «Опозиційного блоку». «Народний фронт» хоч і демонструє показну єдність у парламенті й намагатиметься відновити свої рейтинги, все ж також ризикує залишитися без кількох впливових представників, які можуть піти в самостійне політичне плавання на чолі власних партійних проектів.
Криза коаліції
Поступово загострюється й ситуація з пошуком необхідної кількості голосів для ухвалення рішень у парламенті. Хоча формально нинішня коаліція й нараховує 226 голосів, збирати їх докупи все частіше доводиться в «ручному режимі», а часто на допомогу залучати голоси депутатських груп «Відродження» та «Воля народу».
Вочевидь, саме від стабільної діяльності коаліційної більшості буде залежати й стабільність роботи уряду. Втім, поки що основним гравцям більшості – БПП та «Народному фронту» – не вигідно змінювати хиткі правила співіснування, адже такий експеримент із переформатуванням коаліції тривав кілька місяців на початку 2016 року, показавши всю нестабільність ситуації кожної зі сторін у разі парламентського колапсу. Тим не менш рішення про оголошення дострокових парламентських виборів залежатиме не лише від подій у Верховній Раді, але й від волі Президента. Рейтингові позиції останнього хоча й показують тенденції до зниження, однак досі залишаються сильними на загальному нестабільному тлі решти українських політиків.
Олігархічні війни 4.0
Передусім ідеться про продовження непростих взаємовідносин між пропрезидентською командою Петра Порошенка та командою бізнесмена Ігоря Коломойського. Зрештою, історія з націоналізацією «ПриватБанку» залишає чимало запитань. А поступове нарощення політичної ваги партії УКРОП (яка, за останніми даними ЦВК, переконливо перемогла на виборах до рад об’єднаних громад на Волині 11 та 18 грудня) та можливі впливи олігарха на позицію депутатської групи «Відродження» в парламенті, серйозні медійні можливості лише додають впевненості у виникненні подальших прихованих та відкритих конфліктів.
Крім того, найбільш вірогідними наступними джерелами протистоянь влади з олігархами є приватизаційні процеси державних підприємств. Загалом, зберігається прогноз на конфлікт із бізнес-імперією Ріната Ахметова, подальший політичний тиск на бізнес-інтереси нардепа від «Опозиційного блоку» Вадима Новінського. Зберігає впливи й олігарх-утікач Дмитро Фірташ, який, безумовно, також міг би багато чого розповісти про залаштункові процеси нинішньої української політики. Як показує досвід в історії із притягненням до відповідальності ще одного народного депутата, Олександра Онищенка, такі події можуть сприяти появі різного роду компрометуючих матеріалів, які супроводжуватимуться гучними скандалами, камінг-аутами, а можливо й більш серйозними загрозами.
Правоохоронний колапс
Суцільні несподіванки для політичних процесів зберігатиме в собі уся правоохоронна система в Україні. А точніше конкуренція між її окремими структурами. Генпрокуратура та НАБУ продовжать позиційне протистояння в той час, поки корупціонерів щосили намагатимуться зловити в СБУ. Ще один фактор – напруга в суспільстві щодо недоліків у реформі Національної поліції: якість роботи з розкриття злочинів не демонструє вражаючої позитивної динаміки, рівень злочинності зростає. Не сприяє цьому й розслідування ГПУ та НАБУ особливо резонансних справ. Наприклад, щодо встановлення замовників та виконавців розстрілів на вулиці Інститутській у лютому 2014 року.
Нарешті, кульмінацією із дуже неприємним післясмаком стала відсутність скоординованих дій між правоохоронцями під час затримання злочинців у Княжичах. Ким насправді були ці злочинці, внаслідок чого загинули одразу 5 співробітників поліції, які начебто просто перестріляли один одного – від адекватної відповіді на ці запитання залежатиме, без перебільшення, подальше доля реформи правоохоронних органів.
Е-декларації та судова система
Джерелом справжніх політичних несподіванок та форпостом усіх можливих корупційних явищ в українській політиці залишається недореформована судова гілка влади. Як показав 2016 рік, в українських судах можливо все. І саме невирішене питання з реформуванням вітчизняних судів та особливо з оновленням їх складу буде гальмувати будь-які позитивні починання в усіх сферах.
Прихований «джокер» у політичних конфліктах – е-декларування. Це справді потужний інструмент перш за все суспільного тиску на будь-якого народного депутата, чиновника чи суддю. Запуск системи е-декларування може зіпсувати політичні плани багатьох політиків «старої формації» й водночас потопити «нові обличчя», які також мають своїх скелетів у шафах. Втім, процес, який вдалося запустити завдяки електронним деклараціям, лише набиратиме обертів у 2017 році. Хотілося б сподіватися, що він матиме позитивні наслідки для справжнього очищення та перебудови всіх політичних та управлінських процесів у державі.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»