Будь-яка подія – урок. Навіть війна. А оскільки ми зовсім не хочемо її повторення, її уроки є обов'язковими до запам'ятовування. Серед іншого, ця війна вчить нас різниці в сприйнятті життя у воєнний і мирний час. Це важливий урок. Зовсім нещодавно мирне населення Російської Федерації згадало про наше існування й дуже на нас образилося. Ми, підступні хохли, не висловили належної скорботи до падіння їхнього військового літака.
Причому образилася не лише записна вата. Образилася російська інтелігенція нейтральних і опозиційних поглядів. Від Юхима Шифріна до Віктора Шендеровича, вони всі скорботно запитували: ну як, як, як ви, українці, настільки втратили людську подобу, що радієте загибелі мирних... ну добре, трошки військових, але все ж людей! Що ж з вами сталося! І як це сталося?
Запитували – відповідаємо. З нами сталася війна.
Тому все наше сприйняття, всі наші оцінки трохи змінилися. Це важливо розуміти, особливо тим «з того боку», хто розраховує на сякий-такий діалог.
Давайте зараз пробіжимося цими змінами. Це допоможе нам зрозуміти себе, «зовнішнім» – нас, а всім – що відбувається з масовою свідомістю в такі роки. Адже ми в цьому зовсім не унікальні.
Отже, по-перше, під час війни не дуже працює принцип «політика окремо, людські стосунки – окремо».
«Політика», коли вона набуває форми війни, перестає бути чимось далеким, від чого можна абстрагуватися та просто жити. Якийсь час іще можна, а потім тобі повідомляють, що тіло твого шкільного товариша сім'я змогла впізнати лише за родимкою на зап'ясті. А ти в нього алгебру списував. Це ще не найгірший випадок. Набагато гірше, якщо ти і є ця сім'я. Або якщо тобі довелося тікати з дому з паспортом в одній руці й котом – в іншій. Різко розумієш, що «політика» – це не там, а тут. У твоєму колишньому будинку баб псує, горілку п'є й у ліфті мочиться. Або підривається, якщо події розвиваються вдало.
По-друге, не дуже працює принцип «але ж особисто я не винен».
На жаль. Війна воскрешає неприємний пережиток античності – колективну відповідальність. Зрозуміло, що в будь-якій країні, котра нападає на іншу країну, значна частина населення проти, а іншій значній частині просто наплювати. Це природно. Потім ці добропорядні бюргери гинуть у Дрездені, Берліні та Хіросімі, щиро не розуміючи: їх за що? Адже вони не нацисти, про жахи Аушвіца були навіть не в курсі й ніколи не знайшли б на карті Нанкін.
А от.
На жаль, в очах населення атакованої країни збереження громадянства країни-агресора є м'яка форма співучасті. Логіка в цьому є: ну ти ж податки платиш? До того ж, ти частина цього народу, носія суверенітету, твій обов'язок – зупиняти свою владу, якщо вона робить щось не те. Те, що ти це робити не вмієш, а при владі палиці, водомети та ОМОН – не виправдання. В підсумку нас убивають за твої податки й з твоєї якщо не згоди, то потурання. Тож не приходь до нас розповідати, що ти тут ні до чого. Ми тобі не віримо.
Саме тому українцям зараз складно сприймати російських військовослужбовців емоційно відсторонено. Навіть якщо особисто вони не воювали в Україні, а просто виконували пісню «Ввічливі люди» на честь «віджаття» частини її території.
По-третє, примирливі ініціативи дратують навіть більше, ніж відкритий прояв ворожнечі.
Нещодавно я намагався пояснити одному росіянину, що є одна фраза, за яку в Києві навіть простіше відхопити по голові, ніж за «скоро тут наші танки будуть!». Це фраза «мы же братья».
Мишебратья. Werebrothers.
Серйозно, уявіть собі, що у вас був брат. Або кузен. Або колишній чоловік. Або ще якийсь родич, або просто колись близький друг. Так вийшло, що ви з ним посварилися й роз'їхались. І ось, одного прекрасного дня він прийшов до вас додому п'яним, коли ви хворіли, побив вашу дружину, вкрав праску й задушив собаку. І от ховаєте ви собаку разом із перебинтованою дружиною, а тут він підходить і такий: слухай, ну ми ж, врешті-решт, рідні...
У мене лише одне питання: скільки разів лопата встромиться в череп?
Тут мені росіяни можуть сказати: «хвилиночку, але якщо хто й нападав, то не ми ж особисто...» А ось див. пункт 2.
Тобто, навіть якщо ви не хочете відповідати за дії вашого уряду, – помножте совість на інстинкт самозбереження й не лізьте до українців обійматися до закінчення війни. А краще – ще трохи після нього. Десь із покоління. В переліку чеснот української ментальності ніколи не було швидкої відхідливості.
Що ж робити в такій ситуації? Оптимально – взагалі не спілкуватися з українцями. Це дуже важливий висновок, насправді.
Немає сенсу шукати шляхи до порозуміння до закінчення війни. Хоча б тому, що суспільство, яке відчуває себе таким, що воює, та суспільство, яке себе таким не відчуває (наприклад, тому, що армія воює на чужій території), мислять не лише в різних категоріях, а й за різними принципами.
Деякі мої близькі, що мають родичів у РФ, відписалися від них у соціальних мережах. Аргументація: «я просто не можу це бачити. Всі ці милі фото з днів народжень, всі ці звичайні побутові турботи і зворушливі моменти, упереміш зі зведеннями зі Світлодарської дуги...». У такій ситуації краще розірвати зв'язок раніше, ніж почнеш ненавидіти людей через незалежні від тебе обставини.
Тут, до речі, варто врахувати одну деталь: особиста віддаленість жителя країни, що воює, від фронту не означає, що йому байдуже. Іноді якраз навпаки: жінки на кухнях хвилюються за солдатів в окопах більше, ніж ті – самі за себе. У емоцій, що не знаходять виходу, що обриваються в безпорадність, набагато сильніший заряд.
Для суспільства, що не воює, в літаку загинули музиканти. Люди! Просто люди. Для того, яке воює, в ньому загинули солдати армії ворога. Загарбники. Більше вони не будуть славити свою шалену країну на руїнах міст, на авіабазах, з яких вилітають пілоти штурмовиків, на чужій, захопленої землі. Вони не заспівають у твоєму місті хвалебну оду тим, хто вигнав тебе з нього. Вони вже не є небезпечними.
Тут просто немає самої можливості для взаєморозуміння.
Суспільство мирного часу може собі дозволити як позу «я в білому фраку», так і вдаваний цинізм. У ньому модний хіпстер із ресторану середньої руки може писати в ФБ глибокодумний пост про те, що важливо залишатися людьми. Втягнуте у війну суспільство – ні. У ньому постмодерн поступається місцем модерну, й такий же хіпстер, але вже після того, як відмотав півтора року за мобілізацією, пише попередньому в коментарі побажання скоріше потримати його за шию з його порадами.
Це все природно. Різний досвід. Різна ситуація. Різна парадигма існування.
Шукати точки дотику? Робити заділ на майбутню дружбу? Дати хоча би дітям шанс на примирення? Це можна. Але для початку треба прибрати всіх своїх нукерів з окупованих територій. Незалежно від ступеня їх як-би-присвоєння. Дати людям повернутись у свої будинки. Дати країні, що зазнала агресії, відновитися без особливо цінних порад громадян країни-агресора. Дати охопленому війною суспільству, травмованому суспільству, перейти в стан мирного. І просто почекати в надії, що рани рано чи пізно загояться.
Інакше будь-які ініціативи щодо «пошуку взаєморозуміння» й «діалогу» – як порада жертві грабіжника не кричати занадто образливі слова на його адресу. Що надходять від його рідної сестри. Разом із коментарем про пристойність і політес. Краще вже просто мовчати, ніж так «зменшувати градус ситуації».
І так, рани можуть і не загоїтися взагалі. Але якщо хтось всерйоз хоче спробувати помиритися, йому краще розуміти, що це – єдиний можливий шлях.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»