Блокада Донбасу породила чергове бурління мас. І ще один – настільки улюблений українцями – поділ на «наших» і «супостатів». Але проблема закупівель вугілля на окупованих територіях цілком реальна. І вимагає не криків і зойків, а кваліфікованого розбору і рішення. Питання лише в тому, хто у нас здатен провести подібний аналіз і роз'яснити його результати?
На жаль, сторони нинішньої суперечки суперечать один одному навіть у базовому. Чи працює формула розрахунку ціни «Роттердам+»? Міністр ПЕК стверджує, що ні, і вугілля ми закуповуємо в півтора рази дешевше, його критики – що так, повною мірою. Або «на скільки вистачить запасів вугілля на ТЕС»? Депутат Тетяна Ричкова говорить одне, депутат Семен Семенченко – інше. З різницею більше, ніж удвічі. При цьому ні та, ні інший – не фахівці в цій галузі.
Автор цих рядків теж не фахівець, тому у нього поки немає відповідей. Проблема в тому, що їх зараз, схоже, немає і у більшості тих, хто сперечається. Комусь вони просто нецікаві: важливіше «зняти вершки» з ситуації. Хтось не хоче розбиратися, а хоче кричати «зрада» або «перемога». Більшість просто шукає приводу знову сказати: «а цей ваш – козел». Обравши протилежну від нелюбого політика сторону.
Що ж, давайте їсти слона по частинах: спробуємо, для початку, створити хоча би список правильних питань. Це перший крок до списку правильних відповідей.
Почнемо з головного:
1. А ми взагалі торгуємо з терористами?
Відповідь на це питання – перелік підприємств, у яких Україна закуповує вугілля. Зокрема, потрібно знати, кому вони належать, кому платять податки і на яких умовах функціонують на окупованій території. Якщо платять Україні (офіційна версія) – чому терористи досі (зараз,наприклад, уже починають) не робили зусиль із їхнього віджиму?
Для відповіді на це питання потрібна людина, яка розбиралася б як у довоєнній, так і в нинішній економіці регіону, зокрема, в паливно-енергетичного комплексі. Ускладнюємо завдання – і при цьому не був була би пов'язана з тим же Ахметовим. І готова була б описати домовленості – зокрема, між керівництвом цих підприємств і терористами, що дозволяють їм досі функціонувати. Чи відстібають вони? Якщо так, то скільки? Або просто заявляють: «у нас тут мономісто, не дасте жити – вам же гірше буде»?
Після цього постає питання:
2. А скільки ж ми насправді платимо за вугілля?
І для цього вже потрібні документи, що підтверджують ту чи іншу версію. «Роттердам» – чи все ж таки інша схема?
Далі, нам потрібно дізнатися, що буде, якщо ми від цих закупівель відмовимося. Почнемо з простого: які у нас є альтернативи? Зрозуміло, що поки ми не можемо обійтися без вугілля, і якщо ми не беремо його тут – потрібно брати в інших місцях. Отже:
3. Чи необхідно нам купувати саме це вугілля?
Прихильники продовження торгівлі стверджують, що нашим ТЕС та іншим підприємствам необхідний саме цей антрацит – з певною зольністю та іншими показниками. Навіть додають, що не тільки нам, а й окремим європейським підприємствам. Їх опоненти заявляють: по-перше, не всім ТЕС, а тільки найпотужнішим, по-друге, їх теж можна переробити. Цілком допускаю, що мають рацію обидві сторони – тим більше, що їхні заяви одна одній не надто суперечать.
Однак потрібно уточнити, скільком із наших підприємств потрібен саме цей антрацит, а також:
4. Як багато ресурсів – як засобів, так і часу – потрібно для переходу наших підприємств на інші види палива? Чи для всіх він можливий? Чи всі після нього зможуть ефективно працювати, а якщо ні – скільки буде коштувати ця «різниця»?
Для цього нам потрібен експерт із ПЕК взагалі й енергогенерації зокрема. Він же повинен відповісти на питання:
5. Які реальні запаси наших підприємств і як надовго їх вистачить? Які можливі програми економії, що дозволяють розтягнути процес?
Якщо ці інші види доведеться докуповувати за кордоном, виникають питання:
6. Чи зможемо ми ефективно організувати доставку цих інших видів палива?
7. Чи зможе зовнішній ринок (зрозуміло, за умови, що як можливий постачальник не розглядається Росія) покрити нашу потребу? Якщо так, то скільки це буде коштувати щодо нинішньої ситуації?
8. Чи не вдарять масштабні закупівлі за кордоном по курсу національної валюти – а отже, й по кишені кожного, хто отримує зарплату та пенсію у гривні?
Тут нам потрібні вже фахівці з міжнародних ринків, а для останньої відповіді – фінансист.
Нарешті, потрібно також зрозуміти:
9. Що буде, якщо таку блокаду, зі свого боку, запровадять терористи?
10. Який ефект матиме відмова від цих закупівель на окуповані території – як їх населення, так і банди терористів? Викличе це розуміння «без України – нікуди» чи, навпаки, агресію в її бік? Куди підуть колишні працівники шахт – проти терористів, або, навпаки, приєднуватися до них зі злості й заради заробітку?
Тут ми повертаємося до «експерта з Донбасу».
Зрозуміло, непогано б розібратися й у внутрішньополітичних моментах. Від «чому керівництво країни тягнуло з вирішенням цього питання досі?» до «чи немає у окремих нардепів-блокадників, які теж досі якось не особливо переймалися проблемою, особисто-фінансових мотивів?». Але це вже розбір «хто винен». Нам би для початку зі «що робити» визначитися.
І тут, доведеться визнати, спливає одразу дві сестрички-проблемки.
По-перше, жахливий рівень самовпевненості багатьох наших публічних спікерів, помножений на не менш монструозний рівень некомпетентності. Люди, нездатні дати відповідь навіть на третину з перерахованих вище питань, перекидаються своїми думками наче метальники молотів. Правда, все більше спираючись на кліше, гасла та звинувачення опонентів.
По-друге, у нас немає цілого інституту, який вирішує такі проблеми в цивілізованих країнах. Це think tanks – експертні співтовариства і багатопрофільні дослідні інститути. Фішка ж у тому, що для знаходження адекватного вирішення проблеми недостатньо оббігти всіх перерахованих вище експертів із вищенаведеними питаннями. Їх, по-доброму, потрібно зібрати в одному місці та змусити аналізувати ситуацію спільно – щоб «а якщо...» одного моментально викликало «... то» в інших. Тобто потрібні не окремі фахівці, а команда фахівців. Незаангажованих і досить авторитетних технократів.
У нас із такими біда. Наші політологічні інститути чисельністю від одного до півдюжини чоловік хороші, коли потрібно прокоментувати розбірки в Раді. Але ось – системна проблема, яку потрібно вирішувати справжнім експертним групам, ретельно розбираючись і довго пояснюючи. Хто-небудь? Агов?
Автор цих рядків не втомлюється нагадувати, що якщо ми хочемо вижити, нам потрібно створювати інституції. Ця проблема показує: нам потрібна справжнє експертне співтовариство, здатне на комплексні – і публічні – дослідження викликів, що стоять перед країною.
Інакше всі проблеми, як занадто довго водилося в нас, доведеться вирішувати в бездумно-гарячковому режимі. Озираючись не на «як буде краще», а на «як вимагають ті чи інші політичні гравці».
Ще одне свідчення того, що ми виростаємо зі старих штанів.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»