Відтоді, як, висловлюючись термінологією Мішеля Фуко, на заміну суспільству крові прийшло суспільство сексу, а місце примітивного фізичного насилля, за твердженням П'єра Бурд'є, заступило насилля символічне, кожен, хто працює з громадською думкою, добре знає: «головне – це не факт, головне – інтерпретація факту».
Демократія, плюралізм, свобода слова, розвиток ЗМІ, стрімка еволюція інтернету та соціальних мереж призвели до того, що, з одного боку, кількість інтерпретацій будь-якого факту може теоретично дорівнювати кількості тих, хто його інтерпретує, а з іншого, одним із найсуттєвіших проявів влади в сучасному світі стає влада нав'язувати іншим власні інтерпретації.
І оскільки, знову ж таки, демократія, права людини, свобода слова, плюралізм – суттєво обмежують можливості безпосереднього використання фізичного насилля й репресій, на перший план виходить здатність держави, ефективно працюючи з громадською думкою, нав'язувати суспільству свої інтерпретації того, що відбувається.
На превеликий жаль, попри величезну медійність багатьох із нинішніх українських політиків і начебто усвідомлення ними важливості системної роботи з громадською думкою, особливих успіхів Україна на цій ниві поки що не здобула. І справа не лише в неспівмірності ресурсів, які можемо використовувати ми у протистоянні тим, хто намагається нав'язати нам ворожі інтерпретації (передусім російській пропаганді). Біда в тому, що люди, які працюють із громадською думкою наших співгромадян, висловлюючись словами класика, «страшно далекі від народу».
Вельми показовими в цьому розумінні є спроби українських можновладців інтерпретувати «безвіз» як можливість вільно подорожувати Європою. Не дивно, що в країні, де майже 60% громадян НІКОЛИ не були за кордоном, а третина НІКОЛИ не виїжджала за межі регіону проживання, подібна інтерпретація не могла викликати нічого, крім, у кращому випадку, подиву, а в гіршому – роздратування. Особливо, якщо взяти до уваги рівень добробуту більшості наших співгромадян, яким точно не до міжнародного туризму, версалів, луврів і всіляких пінакотек.
Так само позбавлені будь-якого реального змісту абстракції на кшталт «Україна стала ближчою до Європи».
Парадоксально, але значно перспективнішим було б говорити про те, що насправді не Україна стала ближчою до Європи, а Європа – ближчою до українців, а також акцентувати на потенційних соціально-економічних наслідках для нас.
Не варто забувати, що тільки на візові збори українці витрачали мільйони євро на рік, в той час як європейці за відвідування України не сплачували жодних зборів.
Безумовно, скасування плати за візи, як і самих віз, автоматично не збільшить кількість українських туристів у Європі, але сприятиме тому, що європейські туристичні оператори та авіаперевізники, передусім лоукости, почнуть пильшіне придивлятися до українського ринку. А це між іншим, робочі місця в Україні: модернізація аеропортів, розвиток суміжних галузей тощо. Найцікавіше, що прихід в Україну лоукостів – це дешеві квитки не лише для українців, але й для європейців. Одна справа – летіти подивитися на вихідних Київ чи Харків за 400 євро, інша – за 60. Тобто потенційно це збільшить не тільки кількість наших туристів у Європі, але й європейців в Україні – з усіма наслідками для вітчизняної економіки. Принаймні того сектору, який пов'язаний із туризмом.
І це лише один, приклад позитивних соціально-економічних наслідків для України, який лежить на поверхні. Впевнений, що подібних прикладів можна знайти набагато більше.
Безумовно, можливість вільно подорожувати, відкривати для себе світ, розширювати світоглядні горизонти, опановувати мови, знайомитися з іншими культурами тощо – все це дуже важливо. Втім, подобається нам це, чи ні, та для більшості наших співвітчизників значущість тих чи інших досягнень визначається не культурними, світоглядними, символічними чи цивілізаційними аспектами, а переважно винятково соціально-економічними наслідками.
І це треба враховувати, інтерпретуючи ті чи інші факти, в тому числі й «безвіз». Бо інакше вийде як у приказці: «вміла готувати, та не вміла подавати». Треба вчитися правильно подавати.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»