Цього дня, три роки тому, фактично, почалася війна на Донбасі. 13 квітня 2014 року співробітники спецпідрозділу СБУ «Альфа» спробували зачистити місто Слов'янськ від терористів, які діяли під керівництвом російського офіцера Ігоря Гіркина (Стрелкова). Однак штурм, під час якого загинув український офіцер Геннадій Біліченко, бойовики зуміли відбити. РНБО ухвалила рішення про проведення АТО в Слов'янську, а 14 квітня в.о. президента Олександр Турчинов ввів його в дію. Так почалося збройне протистояння, яке в серпні 2014 завершилося вторгненням на територію України частин російської регулярної армії, які врятували сепаратистів від розгрому.
Події в Слов'янську почалися о 9 годині ранку, 12 квітня 2014 року, коли група з 50 бойовиків під командуванням російського офіцера Ігоря Гіркина (Стрелкова) захопила місцевий міськвідділ міліції, заволодівши зброєю, що там зберігалася. Як пізніше згадував сам Гіркин, кордон із Україною вони перетнули пішки. «Вибір припав на Слов'янськ абсолютно випадково, оскільки до того моменту там набирав обертів визвольний рух. Завдання, яке ми ставили перед собою – зайняти місто і організувати там центр опору», – зазначив Гіркин. При цьому на Слов'янськ був поширений вплив так званої Донецької народної республіки («ДНР»).
За словами російського терориста, у Слов'янську до нього приєдналися кілька сотень місцевих жителів, озброєних спочатку чим заманеться. Лише дехто мав мисливські рушниці. Як зазначив Гіркин, у розташованому неподалік від Слов'янська Краматорську, куди дуже скоро увійшли терористи, зброї не виявилося, крім «двох навчальних розпиляних пістолетів».
Загарбники не приховували, що намагаються реалізувати на Донбасі «кримський сценарій», який завершився б проведенням сепаратистського референдуму і введенням російських військ. Бойовиків спочатку підтримала мер Слов'янська Неля Штепа. Вона заявила, що знає багатьох із цих людей, які представляють собою «ополчення Донбасу», нічим не загрожують жителям міста і виступають за референдум. Загарбники звели в місті барикади і обладнали на в'їздах блок-пости.
Намагаючись не допустити повторення кримських подій, влада ухвалила рішення вибити бойовиків зі Слов'янська, для чого 13 квітня була організована операція за участю бійців спецпідрозділу СБУ «Альфа». Однак штурм був відбитий, а в бою загинув український офіцер Геннадій Біліченко, що став першою жертвою вже донбаського періоду війни.
Того ж дня РНБО ухвалила рішення про проведення антитерористичної операції (АТО) на Донбасі, а 14 квітня воно було введено в дію указом в.о. президента Олександра Турчинова. В АТО брали участь підрозділи практично всіх силових структур України, а також бронетехніка і авіація. Насамперед, силовики відбили аеродром у Краматорську для того, щоб уникнути перекидання підкріплення з Росії по повітрю, як це вже відбувалося в Криму. Проте, в перші дні АТО проходила з проблемами. Проросійські налаштовані громадяни блокували пересування військових колон, а кілька бойових машин навіть потрапили до рук екстремістів. «Силовикам були визначені такі жорсткі рамки і умови дій, що успішне проведення АТО можна буде вважати дивом релігійного спрямування», - коментував тоді ситуацію координатор групи «Інформаційний супротив» Дмитро Тимчук.
Проте, 24 квітня стався перший штурм Слов'янська силами спецпідрозділів МВС, який проходив відносно успішно, але був зупинений через висунення до кордонів України механізованих колон російської армії під виглядом «навчань».
Серія штурмів була організована і на початку травня 2014 року, під час яких сторони зазнавали втрат, а українські силовики навіть почали втрачати бойові вертольоти. Обережність, із якою підрозділи ЗСУ та МВС штурмували Слов'янськ можна пояснити не тільки недоліком сил (українська військова машина в будь-якому своєму стані незмірно перевищувала можливості так званих «ополченців»), скільки самим задумом проведення АТО. Як розповів співрозмовник, який працював на той момент у Міноборони, принципово важливим було звільнити Слов'янськ і Краматорськ без руйнування інфраструктури та марних жертв. «Для цього була розроблена операція з блокування державного кордону і видавлювання бойовиків на територію Росії», – пояснив співрозмовник.
За його словами, контингент, що засів у Слов'янську, з військової точки зору не становив жодної загрози. Варто було лише витягнути «бойове ядро» терористів із міської забудови і знищити їх, як це і сталося в Миколаївці, Семенівці та Ямполі. «Інша ж частина бойовиків мала бути деморалізована і зачищена спочатку диверсійно-розвідувальними, а потім і штурмовими групами», - пояснив колишній співробітник військового відомства.
Треба визнати, що українські силовики на той момент досить презирливо ставилися до бойовиків, особливо місцевим, вважаючи, що вони являють собою криміналітет, який взявся за зброю з метою грабежу, і не здатний гинути заради якихось ідей. Тому зачистити їх передбачалося, за можливостю, взагалі без втрат. «Ми мали справу з нікчемами, просто з нікчемами. У червні (2014 року – Ред.) була остаточно узгоджена позиція, що ми маємо достатньо сил і засобів для того, щоб почати їх гнати, і ми будемо це робити», – зазначив співрозмовник.
5 липня українські війська звільнили Слов'янськ, випустивши звідти угруповання Гіркина, яке пішло в Донецьк, втративши практично всю свою бронетехніку. Як пояснив полковник ЗСУ Влад Волошин, який підняв український державний прапор над Слов'янськом, бойовики зуміли вирватися з міста путівцями, прикриваючись жінками і дітьми. Саме цей «живий щит» і перешкодив української авіації розбомбити колону на марші.
Хтозна, може бути саме це «благородство» стало поворотною точкою у війні, тому що відкотившись до Донецька, Гіркин взяв командування над розрізненими групами бойовиків в інших містах Донбасу, об'єднавши їх ледь не у військову організацію. Це змусило командування ЗСУ робити вже набагато масштабнішу операцію з оточення Донецька і Луганська, а також взяття під контроль державного кордону. При цьому війська знову використовували тактику «видавлювання», займаючи переважними силами місто за містом і не надто намагаючись знищувати живу силу ворога.
Ця тактика все ж дозволяла українській армії успішно наступати. Але на кордоні з Росією вибухнула катастрофа. Просуваючись уздовж «нуля», підрозділи п'яти бригад ЗСУ потрапили під шквальний вогонь російської артилерії, на який не могли відповісти з побоювань спровокувати масштабне російське вторгнення. Так утворився «Південний котел» – вузький простір уздовж лінії держкордону від Савур-могили до Ізварине. З одного боку «котла» українські частини були затиснуті бандами «ДНР» і «ЛНР», а з іншого їх безкарно обстрілювала російська артилерія, яка завдала бригадам найбільшої шкоди. Найвідомішим і трагічним таким обстрілом стала атака біля Зеленопілля 11 серпня 2014 року, в результаті якої, за офіційними даними Міноборони, загинули 19 українських військовослужбовців, а 93 зазнали поранень. Саме удар під Зеленопіллям став грізним передвісником того, що Росія не дозволить взяти кордон під контроль і початкові плани потрібно коригувати.
Якби це сталося, то, можливо, п'ять бригад ЗСУ і не потрапили б до «Південного котла», який фактично спричинив перелом у війні. У ньому українське командування втратило резерви, необхідні для того, щоб відбити вторгнення російських регулярних частин в кінці серпня 2014 року. Ці війська врятували «ДНР» і «ЛНР» від остаточного розгрому, взявши Новоазовськ і обрушивши весь південний фронт української армії. Під час прориву утворилося кілька «котлів», з яких найвідомішим і найбільш трагічним став «котел» під Іловайськом.
У серпні-вересні 2014 року Україна припинила наступальні дії на Донбасі, зосередившись на обороні. Через це військову кампанію літа 2014 року не можна назвати вдалою. І не тільки внаслідок російського військового вторгнення. До невдачі призвів цілий ланцюжок більш ранніх подій: починаючи від прориву Стрєлкова, (його ліквідація могла б закінчити війну ще на початку липня) і закінчуючи боями у «Південному котлі», катастрофічні результати яких і призвели до трагедії під Іловайськом.