У четвер, 8 червня Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким, вступ до НАТО стає головним зовнішньополітичним пріоритетом України. На думку авторів документа, саме членство в Альянсі є найбільш ефективним інструментом забезпечення європейської безпеки. На думку експертів, формалізація євроатлантичного курсу на законодавчому рівні є важливим політичним кроком України, розрахованим на «внутрішнє користування». З практичної ж точки зору цей закон не може прискорити вступ України до Альянсу.
Законопроект №6470, згідно з яким, вступ до НАТО стає головним зовнішньополітичним пріоритетом України, ухвалено 8 червня. За нього проголосували 276 народних депутатів. Автори документа зазначають, що членство в НАТО є «найефективнішим інструментом забезпечення безпеки». Ухвалення «євроатлантичного» закону сприятиме розширенню і поглибленню співпраці України з НАТО, а також зміцненню національної безпеки країни.
Як пояснила віце-спікер Ірина Геращенко, ухвалення закону є дуже важливим рішенням. «По-перше, воно демонструє єдність політичних еліт щодо курсу на євроатлантичну інтеграцію, а по-друге, змушує владу не тільки говорити про НАТО, а змінювати стандарти в оборонному та екологічному секторі», – заявила Геращенко. А міністр закордонних справ Павло Клімкін нагадав, що у сфері національної безпеки і оборони Україна має перейти на стандарти Альянсу до 2020 року – саме такі рішення були ухвалені на Варшавському саміті НАТО 2016 року.
Таким чином, ухвалений закон розцінюється українськими політиками як своєрідна «дорожня карта», яка закріплює курс на євроатлантичну інтеграцію України і змушує політиків робити конкретні кроки для того, щоб наша країна якомога швидше досягла стандартів Альянсу. «Це не вимога Заходу, а особиста ініціатива українського керівництва. Наша країна таким чином цементує свій прозахідний курс для того, щоб його потім було складно переглянути», – пояснив ситуацію старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Анатолій Октисюк.
На думку експерта, ухвалення цього закону створює передумови для організації референдуму щодо вступу до НАТО. Це може бути ще однією «внутрішньою» причиною, що спонукала депутатів затвердити законопроект №6470. «Якщо ситуація в нашій країні буде загострюватися і виникне гострий запит на проведення реформ - референдум по НАТО може стати хорошим способом «випустити пару», - пояснив Анатолій Октисюк.
Однак навіть повна відповідність стандартам НАТО не гарантує Україні якнайшвидшого вступу до цієї організації. Євроатлантична інтеграція нашої країни має низку могутніх супротивників. Перш за все, це Росія, яка завжди з великим роздратуванням ставилася до подібних планів України. 2008 року наша країна разом із Грузією подала заявку на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Заявка обох країн розглядалася на Бухарестському саміті Альянсу в квітні того ж року і була провалена внаслідок дипломатичних зусиль російської сторони. Користуючись тим, що всі важливі рішення в НАТО ухвалюються колегіально, росіяни зіграли на суперечностях усередині самого НАТО. Попри активне лобіювання з боку США, Росія зуміла заручитися підтримкою Франції і Німеччини, які прагнули до налагодження економічного співробітництва з Кремлем.
Формальною причиною відмови від надання нашій країні ПДЧ була відсутність на той момент суспільного консенсусу всередині самої України. У зв'язку з цим проведення референдуму, який покаже, що ситуація в зв'язку з російською агресією змінилася, і євроатлантичний курс має більшу підтримку в суспільстві, може стати важливим сигналом для партнерів. Утім, проведення такого референдуму не є обов'язковою умовою для вступу до НАТО – для Альянсу важливе політичне рішення керівництва країни і згода усередині самого блоку (в підсумковому комюніке Бухарестського саміту значилося запевнення в тому, що Україна стане членом НАТО).
До слова, надання ПДЧ 2008 року означало фактичну перепустку до НАТО (за виконання низки умов країну рано чи пізно брали до Альянсу), а бухарестський провал дорого обійшовся тій же Грузії. За чотири місяці після саміту, в серпні 2008 року, російські війська здійснили військову інтервенцію до цієї країни й забезпечили існування сепаратистських невизнаних утворень – Абхазії і Південної Осетії.
Чи варто говорити, що Росія і зараз роздратовано відреагувала на ухвалення «євроатлантичного» закону. «У Москві традиційно з недовірою і стурбованістю ставляться до розширення НАТО в бік наших кордонів. Вважаємо, що це загрожує нашій безпеці і балансу сил в Євразійському регіоні. Зрозуміло, російська сторона вживає всіх необхідних заходів для ребалансування ситуації і захисту власних інтересів і власної безпеки», – прокоментував спікер президента РФ Володимира Путіна Дмитро Пєсков. Він також зазначив, що в Україні «триває війна». І хоч ця війна розв'язана самою Росією, вона є ще однією серйозною перешкодою інтеграції нашої країни до Альянсу. Річ у тім, що однією з умов для країни-кандидата є розв'язання всіх міжнародних суперечок, а також політичних, етнічних і територіальних конфліктів мирними методами й відповідно до принципів ОБСЄ. Тим часом, Україна має тліючий конфлікт на Донбасі, а також територіальну суперечку з РФ через Крим.
І, нарешті, протиріччя всередині самого Альянсу, що призвели до бухарестського провалу 2008 року, нікуди не поділися й нині: в НАТО поки не бачать Україну у своїх лавах. Варшавський саміт 2016 року чітко позначив позицію Альянсу щодо цього. НАТО готовий надавати політичну підтримку Україні («стільки, скільки зможете забрати»), всіляко сприяти в реформуванні оборонного сектору, активно розвивати співпрацю з нашою країною, але включати Україну до системи колективної безпеки в НАТО не готові.
Саме тому віра українських політиків в те, що Україна рано чи пізно вступить до Альянсу, поки перебуває радше на емоційному рівні. «Усім, хто говорить, що Україну ніхто ніде не чекає і нам нічого не світить, поки йде війна в Донбасі і поки анексований Крим, моя вам порада – більше віри в СВОЮ Країну! Я тисячу разів чула в сесійній залі, що Україні не нададуть безвізовий режим і не ратифікують угоду (про Асоціацію з ЄС – Авт.), поки йде війна. І слава Богу, що ці Фоми невіруючі не визначають сьогодні політику в Україні, тому що з їх завиваннями ми б ніколи не мали ні безвізового режиму, ні Угоди. Перемагає той, хто вірить!», – зазначила Ірина Геращенко.
Денис Попович, спеціально для «Слово і Діло»