Останні заяви секретаря РНБО про необхідність завершення АТО на Сході України і переходу до нової стратегії захисту від гібридної війни з Росією з’явилися не просто так. Цьому сприяють як зовнішні геополітичні обставини, так і підштовхує внутрішньополітична необхідність.
Команді президента Петра Порошенка необхідно якнайшвидше здобути нову дипломатичну перемогу саме на ниві вирішення конфлікту в Донбасі. Очевидно, що Мінські угоди в нинішньому стані не здатні припинити конфлікт. Крім того, склалися найсприятливіші обставини для перезапуску «нормандського формату».
Україна останніми місяцями демонструє більш рішучу позицію у захисті своїх національних інтересів. Перш за все, цьому очікувано сприяло надання безвізового режиму з країнами ЄС. По-друге, Україна на законодавчому рівні закріпила чітке прагнення до вступу в НАТО. По-третє, вперше з 2014 року з вуст представників влади пролунала теза про можливість введення воєнного стану на тимчасово окупованих територіях. Нарешті, на Банковій заговорили і про законодавчу необхідність визнання окремих районів ОРДЛО територіями, окупованими Російською Федерацією.
Насамкінець стало відомо про досягнуті домовленості щодо офіційної зустрічі президентів України й США у Вашингтоні. Інтрига полягає в тому, що вона має відбутися до першої зустрічі Дональда Трампа із президентом РФ Володимиром Путіним, яка запланована на саміті G20 в Німеччині. Здавалося б, Україна має шанс переламати ситуацію на свою користь або принаймні докорінно змінити ситуацію з ходом конфлікту в Донбасі саме дипломатичними методами. То чи варто найближчим часом очікувати прориву у «нормандському форматі» мирних перемовин?
Міцне коло друзів?
Плани Кремля в кращих традиціях макіавеллівського принципу «розділяй і владарюй» не справдилися. Як би в Росії не бажали розсварити Францію і Німеччину, а згодом – ЄС із США, цій стратегії поки не судилося втілитися у життя.
Крапки над «і» розставили президентські вибори у Франції, де перемогу здобув Емануель Макрон. Він одразу ж підтримав спільну з Німеччиною переговорну позицію щодо вирішення конфлікту в Донбасі. Крім того, під час зустрічі з російським колегою Макрон чітко дав зрозуміти, що «дружби» між Францією і Росією очікувати не варто – йдеться лише про прагматичні відносини. А вони будуть доволі прохолодними, зважаючи на тональність заяв президента Франції, які стосувалися ролі російських ЗМІ під час висвітлення президентських перегонів.
Активізації «нормандського формату» прагнуть досягти і в Німеччині. Восени там відбудуться вибори до Бундестагу, і нинішньому канцлеру Ангелі Меркель хотілося б підтвердити свою геополітичну вагу на ниві вирішення «українського питання». Саме тому вона є чи не найбільшим союзником України у питанні тиску на Кремль щодо послідовного виконання Мінських угод. Перш за все, йдеться про можливість виконання Україною політичної частини угод лише після відновлення контролю над кордоном між нині окупованими територіями Донецької і Луганської областей та Росією.
Проте з наближенням осені позиція ФРН може дещо видозмінитися. Якщо зусилля для дипломатичного тиску на Кремль виявляться марними, в Берліні можуть розпочати тиснути на Київ. Варіантів поки два: дати старт виконанню політичної частини Мінських угод без відновлення контролю за кордоном або привести в дію план так званої big deal, що фактично означатиме вирішення конфлікту на Сході України в обмін на визнання Криму частиною російської території. Обидва варіанти несуть в собі низку ризиків для національної безпеки України.
Перехопити ініціативу
Залишається ще одна можливість: залучити до перемовин у тому чи іншому форматі США. Зробити це буде непросто, адже досі незрозумілою лишається позиція Дональда Трампа. Саме від неї буде залежати успіх чи провал перезапуску «нормандського формату».
А от на позицію американського президента, який особисто схильний загравати з Путіним, схоже, може вплинути вибухонебезпечна ситуація всередині США. Ще від початку своєї каденції він спровокував погіршення відносин як із спецслужбами, так і з Пентагоном. Недооцінювати силу цих двох відомств у США не варто жодному політику, яку б довіру той не мав у американців.
Тож візит Петра Порошенка до Вашинґтона відбуватиметься на тлі розмов про можливість запуску імпічменту стосовно Дональда Трампа і запровадження Конгресом США нових санкцій проти Росії. Тож поки для України складаються гарні передумови переламати ситуацію у дипломатичному руслі на свою користь і перехопити ініціативу.
Вочевидь, зрозуміти, чи вдасться це українському главі держави, ми зможемо лише під час саміту G-20, який відбудеться 7-8 липня в німецькому Гамбурзі.
Натомість Росія намагатиметься зберегти ситуацію у нинішньому стані як мінімум до весни 2018-го року, коли мають відбутися вибори президента цієї країни. Володимиру Путіну потрібно мобілізовувати свій електорат, тож будь-які дипломатичні поступки виглядатимуть як вияв слабкої позиції, а значить – будуть неприпустимими. Крім того, зважаючи на непрогнозованість логіки російських політиків, цілком імовірно, що Путін може піти не на деескалацію конфлікту в Донбасі, а навпаки – лише посилить наступ.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»