Уміння мобілізувати активну частину громадян може стати реальною альтернативою для будь-якого позасистемного політика чи політичного руху. Цей феномен у середовищі політичних експертів уже отримав умовну назву «макронізм» - після перемоги на виборах президента Франції невідомого раніше більшості французів Еммануеля Макрона.
Схожа ситуація, згідно з аналізом даних опитувань українських соціологічних компаній, складається і в Україні. У традиційні часи модернізму після революційного сплеску й високих очікувань від дій нової влади сценарій політичного життя, як правило, мав два яскраво виражені напрямки: зростання градусу недовіри і можливість нових революційних подій або крен до авторитарних тенденцій. В епоху політичного постмодерну кількість можливих варіантів зростає, що робить політику більш цікавою і непрогнозованою. Однак такі обставини дають шанс на позитивні зміни в суспільстві шляхом вибору альтернативних сценаріїв розвитку подій.
Невблаганна соціологія
Утім, аби продовжити розвиватися в демократичних традиціях, українцям останнім часом вкрай бракує такої якості, як довіра. Красномовними є результати соціологічних опитувань за останні півроку, які свідчать про зростаючу динаміку недовіри до усіх чинних політичних партій і політиків. Рейтинги «топчуться» на місці, тоді як кількість готових проголосувати за альтернативних кандидатів чи взагалі не піти на вибори складає в середньому 18% та 15% відповідно. Тобто близько третини опитаних українців просто не захотіли обирати «свого» кандидата із наданих в опитувальнику варіантів.
Наприклад, оприлюднені дані дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Міжнародного Республіканського Інституту (IRI), свідчать як про зростаючу недовіру до дій влади, так і до усіх політичних партій. При тому, що кількість прихильників дострокових виборів до парламенту зросла до 48%, що є найвищим показником з вересня 2015-го, із самим вибором в українців усе погано. Підтримка парламентських політичних партій коливається в межах 5-9%, тоді як не збираються йти на вибори аж 22%, а ще 19% важко було визначитися із власним вибором серед запропонованих варіантів відповідей в опитувальнику.
Подібні настрої громадян акумулюють в собі як небезпеки, так і нові можливості. Фактично зараз українці вкотре опинилися на роздоріжжі, сформувавши попит на альтернативний розвиток подій у країні. Та чи з’явиться гідна пропозиція?
Проблеми з реформами
Недовіра впливає і на швидкість та якість проведення реформ. Поступово українці зневірюються у ефективності дій влади з проведення змін у країні. Влада у найширшому значенні: це і Верховна Рада (передусім - коаліція), і Кабмін, і президент.
Серед 26 реформ і програм, сформульованих у Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» лише за кількома напрямками почалися справжні зміни. Натомість встигнути виконати план до 2020 року бодай намполовину за нинішніх темпів навряд чи вдасться. Причини ті ж – корупція, нестача професійних кадрів, популізм, неефективність.
Повільний рух реформ відчувають на собі всі громадяни. Найгостріше реагують найбільш активні з них – громадські активісти, підприємці, волонтери. Західні партнери України також наголошують на скромних успіхах у реформах. До прикладу, вже у червні цього року Представництво ЄС в Україні оприлюднило заяву про невиконані зобов’язання українського уряду, який досі не подав на розгляд до парламенту більшість законопроектів у сфері прав інтелектуальної власності. Їх Україна зобов’язалася ухвалити відповідно до умов поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі. «Ще 2015 року експерти ЄС, працюючи разом з українською владою, підготували відповідні законопроекти. Проте вони досі перебувають на розгляді Міністерства економічного розвитку і торгівлі України», - йдеться у заяві.
Зламані соціальні ліфти
Розчарування українців у більшості політичних партій формує ще одну проблему – недовіру до самої можливості змін у державі шляхом об’єднання у політичні рухи. Найбільш популярні партії формують свої рейтинги завдяки популярності того чи іншого політика. Попри те, що в Україні таки вдалося посилити відповідальність за фінансову складову у житті партій, сильними досі залишаються тенденції впливу окремих груп інтересів чи олігархів на ту чи іншу політсилу.
Зневіра, відсутність у більшості українців дисципліни й потреби у відповідальності за власну долю призвели до фактичного зникнення такого важливого компонента політичного життя, як «соціальні ліфти». Так, запит на нові обличчя в політиці існує, проте, як свідчить історія з формуванням виборчих списків на дострокові вибори до парламенту у 2014 році, випадкові люди потрапити до них не могли. Серед кандидатів були вірні члени команди того чи іншого політика, представники олігархічних кіл або контрольовані в тій чи іншій мірі «статисти».
За свідченням політичних експертів, сама ідея появи нових облич у парламенті досі подобається українцям, проте дедалі менше з них вірять, що це може щось змінити. Тож у разі проведення дострокових парламентських виборів ситуація суттєво не зміниться. Малоймовірно, що суттєві зміни стануться і під час планових виборів до парламенту 2019 року. Для появи і розвитку позасистемного політичного руху необхідна важлива умова – таке ж джерело фінансування. На жаль, ані розуміння цієї тези серед населення, ані достатньої кількості інструментів для реалізації цього плану поки немає.
Політичний абсентеїзм
Окрім зростання запиту на позасистемного кандидата чи нових облич в політиці серед активної частини громадян, існує й інша тенденція – згасання взагалі будь-якої цікавості до політичного життя в державі. У політології таке поняття має визначення «політичний абсентеїзм» - байдуже ставлення особи до своїх громадянських і політичних прав. Найчастіше проявляється саме в небажанні громадянина брати участь у виборах.
Цікаво, що у багатьох країнах встановлена адміністративна відповідальність за ухилення від участі в голосуванні. В Австрії громадянин, який свідомо не пішов на вибори, заплатить штраф чи навіть може бути ув’язнений на строк до 4-ох тижнів. Схожі заходи застосовують у Бельгії, Італії, Туреччині, Аргентині, Мексиці.
Зростання байдужості до політичного життя призводить до інших зловісних наслідків – поширення популізму або поступової тенденції до авторитаризму. Наразі в Україні спостерігаються ознаки обох цих процесів. І водночас на політичному небосхилі відсутні будь-які системні сили, здатні повернути втрачену довіру українців як одне до одного, так і до інститутів політичної влади. Тож де сховано ключ до українського феномену небайдужості – належить ще з’ясувати.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»