Людина звикає навіть до найстрашнішого. Тому щоденні зведення про бойові втрати наших військових у зоні АТО хвилюють, мабуть, уже далеко не всіх – насамперед, рідних і друзів тих, хто там служить. А змогли б ми звикнути до постійних повідомлень про вбивства бійців... їхніми ж товаришами по службі? Правозахисники й колишні правоохоронці шоковані: навіть за офіційними даними лише за 2016 рік, небойові втрати в одних лише Збройних силах України склали 256 осіб, що більше за бойові втрати за той самий час – 211 військовослужбовців!!! А є ж іще Нацгвардія, прикордонники та інші збройні формування.
Більшість смертей видаються за самогубства, але наведені далі приклади не залишають сумнівів у тому, що військових убили свої ж. Легко уявити, як цій інформації зрадіють вороги України за її межами і особливо всередині країни, але замовчувати такі факти, знаючи про них, означає бути моральним посібником вбивць. Жодної зловтіхи, а лише біль за близьких тих, хто загинув ні за що, щире вболівання за армію, яка в значній мірі деморалізована, і сором за тих, хто може, але абсолютно не хоче навести лад і відновити законність у ЗСУ.
Днями правозахисники, колишні прокурори (в основному – військові), громадські активісти й політики патріотичного спрямування провели цілий круглий стіл на тему того, як вбивства в армії маскуються під самогубства. Вони зробили узагальнення і висновки, але про це згодом, а зараз наведемо лише кілька прикладів страшних випадків, про які практично не розповідають у новинах. Будь-яка негативна інформація про армію під час війни може трактуватися як диверсія. Можливо, в Міноборони саме так і захочуть виставити все, що говориться і пишеться про липові «самогубства» у військових частинах, але краще б там швидше згадали: люди йдуть в армію для захисту Батьківщини, а не для того, щоб загинути внаслідок нестатутних відносин, а простіше кажучи – «дідівщини» чи інших конфліктів між бійцями.
Отже, за весь час ведення бойових дій в одних лише ЗСУ зареєстровано 300 начебто самогубств (без урахування Нацгвардії, прикордонників тощо, де ситуація не набагато краща). У дуже багатьох випадках мало місце як мінімум доведення до самогубства, але чимало і жорстоких вбивств, цинічно названих самогубствами. Наприклад, один з недавніх випадків, наведений в доповіді військового прокурора з більш ніж 20-річним стажем Анатолія Маркевича: «24.04.2017 року на 3-й день після призову на військову службу і прибуття в навчальний підрозділ 92-ої бригади (м. Чугуїв Харківської області) був знайдений повішеним на перилах в медчастині рядовий Олександр Т. (з етичних міркувань прізвища називати не будемо – авт.), призваний із с. Степанівка Волноваського району Донецької області. За словами його батька, рідних і сусідів, він ішов на військову службу за бажанням, хоча мав право на відстрочку внаслідок інвалідності батька. На його тілі перед похованням були виявлені численні тілесні ушкодження, крововиливи в мошонці, пошкодження щелепи. Але офіційна версія командування і поліції – самогубство». За словами батька загиблого, поліція – а саме вона сьогодні «розслідує» подібні події – лише імітує роботу, насправді ж поліцейські навіть не провели слідчих дій на місці виявлення тіла солдата! Листи-скарги батька в усі інстанції, включаючи президента і генпрокуратуру, автоматично пересилаються... до Чугуївського райвідділу поліції, на який той і скаржився.
Ось ще один приклад «самогубства» з тієї ж доповіді екс-прокурора Анатолія Маркевича: «03.08.2016 року неподалік с. Попасна Луганської області виявили тіло військовослужбовця 59 мотопіхотного батальйону Юрія Б., який загинув від 5 пострілів у голову і шию. Рідні й односельці з села Маньківка Бершадського району досі не вірять в офіційні висновки, що чоловік, який був демобілізований, відвоював більше року, раптом вкоротив собі віку перед тим, як мав повертатися додому, про що радісно повідомив телефоном своїй сім'ї. Вони пишуть численні звернення з вимогою провести належне розслідування, але від них відмахуються і поліція, і військова прокуратура».
Про ще один приклад преса вже писала – кричущий випадок, коли загибель 30-річного Євгена Лукаша від кількох автоматних черг (!) видали за самогубство! Ось фрагмент статті Тетяни Заровної, яка цитує слова рідних загиблого: «Коли ми його роздягнули перед похоронами, побачили порізи і опіки. Зуби були вибиті, око вичавлене, зламаний ніс. Все це знімали на фото. Їх в наметі, там, де «чоловік себе вбив» - в селі Криниці Донецької області – було троє. К...о, П...о та мій чоловік», - каже вдова... Прокуратура спочатку задовольнилася допитом тих двох, про кого Лукаш говорив, що вони хочуть його вбити. На підставі показань підозрюваних (або тих, кого слід було запідозрити) був виданий акт про самогубство. Правозахисники допомогли добитися від військової прокуратури початку розслідування за статтею «доведення до самогубства». І лише цієї весни повторна експертиза встановила, що в Лукаша стріляли з відстані більше 2 метрів». Але ж саме вбивство сталося аж 3 роки тому!
Схожих випадків дуже багато, тому для більш повної картини і розуміння, що відбувається в армії, наведемо ще один приклад все з тієї ж доповіді Анатолія Маркевича: «Військовослужбовець Василь В. під час перебування в навчальному центрі в смт Нова Любомирка (Рівненський полігон) 18 серпня 2015 загинув за сумнівних обставин. Перебуваючи в лазареті військової частини, о 3 годині ночі він випав з вікна другого поверху, від чого помер. Судово-медична експертиза трупа алкоголь в крові заперечує, однак слідчий поліції в постанові про закриття справи, складеній через тиждень після загибелі (!), написав, що військовослужбовець був п'яний. Загиблий перед смертю написав СМС голові сільради з текстом: «Нас вбивають». Писав до сільради тому, що його батько паралізований, а більше нікого з рідних немає. Ця обставина слідство не зацікавила». Ось, виявляється, заради якої якості роботи відбувалася «реформа» МВС. Слідчі поліції, як бачимо, не хочуть розслідувати такі справи. А вже на «передок» їх часто просто не пускають, та вони й самі туди не рвуться. Ось і виходить у командування приховувати факти вбивств, видаючи їх за пособництва «правоохоронців» за самогубства. При цьому ми ще не торкаємося випадків катувань та принижень, які не призвели до смерті потерпілого. І все це, на жаль, не антиукраїнські фантазії українських «журналістів» про так звані «секретні в'язниці СБУ», а встановлені професіоналами і правозахисниками факти.
Зневірившись добитися правди в Україні, родичі загиблих не роздають інтерв'ю ворожим каналам, а звертаються до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Як, наприклад, сім'я Андрія М. Він через рік служби в АТО прибув до військової частини на полігон в смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області для оформлення документів на демобілізацію і вибуття додому. З доповіді колишнього військового прокурора Анатолія Маркевича: «28.03.2015 року Андрій М. був виявлений в наметі мертвим, із зв'язаними за спиною руками, зв'язаними ногами, прив'язаними до стійки намету, кляпом у роті, заклеєним зверху липкою стрічкою. На тілі експертом були виявлені тілесні ушкодження, нанесені незадовго до смерті. Згідно з висновком експерта, причина смерті – гостра коронарна недостатність на фоні алкогольного сп'яніння. Слідство проводила поліція Новомосковського району. Через 3 місяці слідчим поліції кримінальне провадження було закрито «за відсутністю події кримінального правопорушення». В якому світлі перед усім світом постане Україна, коли з ЄСПЛ посиплються рішення про компенсацію родичам загиблих (від рук своїх же товаришів), яких шляхом навмисних махінацій слідства і при потуранні військової прокуратури виставили «самогубцями»? Важлива деталь: через такий «справедливий» вердикт слідчих покійних «самогубців» відмовляються відспівувати в церквах – можете уявити собі ще й ці моральні страждання рідних та близьких загиблих?
Чому такі страшні злочини не розслідуються навіть тоді, коли факт вбивства очевидний і зібрати залізні докази не складно? Навряд чи це державна політика. Все просто: конкретним командирам не хочеться резонансу через вбивства підлеглих, а поліції не хочеться зв'язуватися з військовими, та й не вміють вони розслідувати такі справи. Новоспечені поліцейські елементарно не знають специфіки відносин у військових колективах. До речі, для чого міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив кілька днів тому про те, що після повернення з АТО наклали на себе руки 500 демобілізованих військових? Чи не для того, щоб прикрити своїх слідчих і переконати суспільство в тому, що колишні АТОвці - поголовно потенційні самогубці? Тому ми і в «самогубства» в армії, і тим паче в зоні АТО повинні повірити? Ми вже повірили в «самогубство» одного з попередників Авакова - багаторічного міністра Юрія Кравченка, який зламаними пальцями зробив два смертельних (!) постріли в голову. І у «випадкове» вбивство при затриманні Сашка Білого теж повірили. Чекати нових «казок» від міністра? І таких же страшних?
Вихід є, впевнені ветерани правоохоронних органів, і в тому числі військової прокуратури. Для початку варто нагадати, що при відновленні діяльності військової прокуратури (ліквідованої за кілька років до цього Януковичем) в 2014 році їй не була законодавчо повернута обов'язкова суб'єктна підслідність всіх справ щодо військовослужбовців. Але навіть при цьому прокурори могли б на підставі ч. 10 ст. 216 КПК України самі визначати підслідність того чи іншого злочину. Але у них є сьогодні справи цікавіші, дивним чином взагалі не пов'язані з армією. Але ж військову прокуратуру «реставрували» 2014 року саме для роботи у військах, щоб сприяти поліпшенню дисципліни і правопорядку у військових формуваннях. Тільки 2016 року з числа спрямованих військовими прокурорами до суду обвинувальних актів 52% взагалі не стосувалися військових злочинів! Щодо кого ж були ці обвинувальні акти? Цивільних осіб: митників, поліцейських, державних виконавців, викладачів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування... Згаданий уже неодноразово Анатолій Маркевич вважає: «Саме складність розслідування цієї категорії кримінальних проваджень і необхідність для цього мати підготовлених фахівців, навчених методикам виявлення і розслідування «позастатутних» взаємин у військових колективах, спонукає головного військового прокурора Анатолія Матіоса орієнтувати своїх підлеглих на те, щоб вони щосили уникали прийняття їх до провадження, користуючись лазівкою, яку надає нинішня редакція ст. 216 КПК України, за підслідністю. Якщо складне – краще спихнути це на поліцію».
Колишні військові прокурори, слідчі, правозахисники, матері солдатів, політики звернулися до генпрокурора Юрія Луценка з проханням використовувати процесуальне право прокурорів і доручати справи про самогубства і вбивства військових саме військовим прокурорам – поки, що називається, в «ручному режимі», до законодавчого врегулювання цієї проблеми, тому що до парламентаріїв вони теж звернулися з проханням ініціювати внесення змін до чинного законодавства щодо повернення суб'єктної підслідності кримінальних проваджень щодо військовослужбовців військовій прокуратурі, а в подальшому тому органу, якому досудове розслідування буде передано від військової прокуратури (Державному бюро розслідувань). Відповідний законопроект юристи-активісти вже підготували. Чи прислухаються до них? Адже тут АТО збираються скасувати і надати подіям на сході України якийсь новий статус. Який саме? Воєнний стан в окремих районах із прямим правлінням верховного головнокомандувача? Адже є й такі версії з приводу підготовлюваного закону про реінтеграцію Донбасу. Що ж, певну деморалізацію військових, що останні майже три роки сидять в окопах і страждають від постійних безкарних обстрілів з боку російсько-терористичних військ, легко пояснити. Але складно буде пояснити небажання влади підняти моральний дух, підвищити дисципліну і законність у військових частинах напередодні можливих рішучих дій із деокупації Донбасу. Та й у мирний час нам потрібна буде армія не лише добре озброєна і мобільна, але й така, куди наші громадяни охоче йтимуть для захисту Батьківщини, не ризикуючи бути вбитими власними «дідами».
Максим Кречетов, спеціально для «Слово і Діло»