- Псих із Шустрим, забезпечуєте роботу групи Бетмена біля Станиці. Хімік із Бурим – під Трьохізбенкою. Зомба з Тарасом – Попасна. Там Шаміль буде – скоординуєтесь. Пробити всі варіанти евакуації й доповісти.
- Так там же всі однією дорогою їздять...
- Мене не цікавить, як їздять усі. Мені потрібно, щоб ви знали кожну лісову стежку, по якій може пройти «таблетка», кожен будиночок у лісі, кожен яр. Мінімум по два «гнізда поранених» за маршрутами груп. Провести якісну медразвідку – як учив. Он, Зомба, красунчик, знайшов пенсіонера-хірурга в Кряківці взимку. Вчіться – ніякого сполучення, а підхопити більш-менш якісно було кому. Є запитання?
- Запитань немає.
- Ротація за два тижні. З Богом…
Чотири санітара-інструктора. Чотири водія. І Юра Поліщук – вічний в. о. начмеда розвідбату, молодший сержант, доброволець, хірург на цивілці. Це на них було медичне забезпечення «стотридцятки» на всій лінії зіткнення. Десятки евакуацій. І жодної втрати. Всі без винятку поранені були доправлені вчасно. Це те, чим можна пишатися. І це не удача, не везіння. Це правильно організована логістика й відповідальність за кожен крок. Це продумані наперед пара-трійка запасних варіантів і «закладки» з медикаментами на шляху.
За рік, уже повернувшись додому й активно влившись у нові процеси, Юра почув про ідею госпітальної реформи. І побачив у ній саме те, що вислизає від очей людей, далеких від екстреної допомоги, – шанс зберегти життя кожному, хто опинився в біді. Можливість грамотної логістики. Виграні години й хвилини, від яких часто залежить життя людини. Це окрилювало.
Хто з нас не стикався з цим?
- Приїжджайте терміново. Мамі погано.
- Звідки?
- Дубенський район, Великі Загірці, вулиця...
- Бензину немає. Ми не можемо.
- Ми заправимо. Тільки приїжджайте.
- Ну добре. Машина виїжджає.
Це проблема не мегаполісів, де завжди можна доїхати на таксі або попросити друзів, у крайньому разі – зателефонувати до комерційної клініки й усе одно вирішити питання. Це проблема маленьких містечок і віддалених сіл, де люди гинуть тому, що зламалася машина, немає бензину, неможливо доїхати, нікуди везти. Це відсутність фахівців на місцях, обладнання та медикаментів. Це залежність від «центру» й неможливість самостійно вирішувати на місцях, який напрямок потрібно розвивати.
А тут – будь ласка: можливість самостійних рішень, фінансова незалежність, свобода вибору напрямків. Звичайно, на місці простіше зорієнтуватися, що і в якій кількості потрібно, скільки треба бригад швидкої, з чим частіше стикаються – з аваріями на виробництві, обмороженнями, інфарктами, різаниною, старечими проблемами. Хто, як не фахівці на місці, краще за інших знають усіх своїх хворих до єдиного? Бачать усі ті дрібні й великі проблеми, які не роздивитися з далекого Києва... Давайте, працюйте – створюйте ради з розумних фахівців, розробляйте маршрути, які врахують усіх, включаючи самотню бабусю на далекому хуторі, визначайте потребу в ресурсах, плануйте обладнання, кількість персоналу, а з Києва допоможуть.
Власне, до Громадської ради при Міністерстві охорони здоров'я Юра й ішов для того, щоб мати можливість підтримувати й розвивати хороші ідеї. І з позиції практика підказати те, що може бути не так очевидно для чиновників. Поле для діяльності – не менше, ніж на фронті. І чому б не підтримати хорошу ідею?
Перше, що збило з пантелику, – список членів шпитальних рад.
Шпитальні ради при шпитальних округах – це такий собі орган, який теоретично має розбиратися, як доправити хворого дідуся Степана з його селища Великі Коровинці до сучасного центру інтенсивного лікування, де спеціально навчені Ангели-Хранителі в білих халатах дадуть йому можливість іще раз проголосувати за улюбленого Лідера всіх українців. Ну, або за когось іншого. Саме вони мають визначити, яким саме чином сучасний реанімобіль, куплений для реалізації шпитальної реформи, довезе його нормальною дорогою, яку відремонтували за гроші, виділені під ту ж реформу. Саме вони мають спланувати та переобладнати центр інтенсивного лікування госпітального округу, куди приїде реанімобіль. Знову ж таки, за гроші, виділені на реформування округу. І саме вони мають знати, звідки там візьмуться ті самі Ангели-Хранителі, які врятують дідуся. І де їх будуть перед цим перенавчати.
Звучить фантастично? У наших реаліях – так. Але насправді, це нормальний процес, який міг бути реалізований завдяки зваженим і прорахованих рішенням фахівців з організації екстреної та невідкладної допомоги протягом усього п'яти років. Ну, в усякому разі, реформа. Якби цих самих фахівців дійсно підключили до процесу.
А кого ж тоді підключили депутати місцевих рад, запитаєте ви? Ну, тут якраз усе просто й передбачувано. Можна навіть довго не вгадувати. Ремонт доріг, реконструкція лікарень, купівля транспорту та обладнання – це ж не тільки логістика. Це гроші. А отже, в першу чергу треба підключити тих, хто вміє правильно «освоїти бюджет». Не образивши при цьому ані себе, улюблених, ані керівництво на місцях, ні підгодованих постачальників і підрядників. Тому до рад входить хто? Правильно: начальники управлінь охорони здоров'я, довірені особи мерів, головні лікарі найбільших лікарень. Як же в такому питанні без «профільних» фахівців?...
Домогтися чогось істотного на місцевому рівні не вийшло. І Юра порушив питання на засіданні Громадської ради при МОЗ. До цього моменту вже було зрозуміло, що одна з найважливіших реформ щодо децентралізації й оновлення вторинної ланки медичної допомоги ризикує перетворитися на гігантську ширму для дерибану не лише бюджетних грошей, але й коштів, які планували отримати від Світового Банку та інших міжнародних донорів. З єдиної причини – віддавши на відкуп рішення фахівцям на місцях, ніхто не продумав механізм контролю за цими самими фахівцями.
На офіційне звернення від Громадської ради до Міністерства перша реакція була усна:
- Ох, нічого собі! Що ж це робиться?
- Фігня робиться. Але є механізми вирішення. Потрібно терміново редагувати положення про шпитальний округ. Змінити правила гри. До погоджувального органу не можна допускати чиновників виконавчої влади. Це прямий шлях до корупції.
- Спокійно, – сказало Міністерство, – розберемося. Не допустимо.
Розбиралося Міністерство приблизно місяць, за який, усі були впевнені, що питання точно вирішиться, й можна зітхнути з полегшенням та випити кави. Результатом розглядів стала офіційна відповідь, адресована обласним держадміністраціям і керівникам структурних підрозділів із питань охорони здоров'я. Загальний сенс зводився до наступного:
«...Розвиток шпитального округу є складним політичним і технічним завданням, що вимагає ефективної співпраці між районами, містами та ОТГ ... Відповідно, відбір до складу шпитальної ради має бути результатом місцевого політичного процесу ... Делегування до участі в шпитальній раді працівників місцевих державних адміністрацій ... не суперечить ... положенню про шпитальний округ».
Іншими словами – те, що ви робите, звичайно, погано. Але не суперечить законодавству. Ми вам радимо робити по-іншому, але залишаємо рішення на вашій совісті.
З огляду на кількість совісті у місцевих чиновників, можна з твердою впевненістю сказати, що шанси діда Степана на те, щоби проголосувати на наступних виборах, наближаються до нуля. Втім, як і шанси кожного з нас.
До речі, реформа шпитальних округів, скоріш за все, стане однією з небагатьох, яка буде втілена в життя. Буде проведена незліченна кількість круглих столів. Будуть намальовані сотні діаграм і різнокольорових графіків. Будуть роздані тисячі буклетів, надрукованих на гарному папері. Будуть бурхливі обговорення про необхідність додаткових інвестицій. Перерізання стрічок і помпезні «здачі в експлуатацію» нашвидкуруч відштукатурених приміщень також будуть. Так само, як і статті в місцевій пресі, передвиборчий піар і кілометрові звіти. Будуть нові будинки. Нові машини. Нові коханки. І нові зв'язки.
Будуть. Ми це вже проходили. Такі знайомі й звичні граблі, що аж незручно...
Чи буде те, заради чого це все затівалося? Ось це сказати складно. Цілком можливо, що на сотню шпитальних округів у країні знайдеться кілька, де гроші підуть за призначенням. У всякому разі, дуже хочеться в це вірити.
Зате точно можна сказати, що є люди, які до останнього намагатимуться переламати ситуацію. Навіть якщо їх буде не так багато, як хочеться. Наприклад, Юра Поліщук, молодший лейтенант медичної служби, член Громадської ради при Міністерстві охорони здоров'я – людина, якій соромно за те, що відбувається, перед Скаженими Ангелами 130-ки.
Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»