У переддень 26-ої річниці Незалежності України багато хто з громадян традиційно рефлексуватиме щодо стану справ у державі та її майбутнього. І якщо менша частина українців і справді замислюється над наслідками своїх вчинків, то більшість навпаки – звично звинуватить у своїх бідах владу, політиків, олігархів.
Причини, здавалося б, замкненого політичного кола, по якому українці мандрують вже третій десяток років, лежать на поверхні: необхідно осмислити публічні виступи діючих політиків, проаналізувати програми партій і адекватно оцінити можливість здійснення тих перетворень, які пропонують кандидати.
Однак такі дії часто недоступні для пересічного українця, який в переважній більшості марить отримати все й одразу. Проблема лиш поглиблюється ще й тим, що в умовах демократії більшість формує владу, з якою потім живуть усі інші. Саме тому для мислячих громадян під час виборчих кампаній щораз виникає дилема «вибору меншого зла». Єдині переваги меншості – її ініціативність і прагнення до активних дій. Більшість традиційно бажає перекласти відповідальність на політиків, які пообіцяють найбільш вигідні умови. Звісно, навіть без найменшого аудиту їхньої спроможності виконати такі обіцянки.
Саме тому після суспільних потрясінь і нетривалого періоду очікування змін українці «втомлюються» і вкотре потрапляють до тенет популістів. Саме поняття «очікування» демонструє пасивність і неготовність громадян брати більш активну участь у змінах у власному житті. Адже це не суперечить загальній концепції представницької демократії, яка передбачає загальну відповідальність як громадян, так і політиків, що їх наймають для професійного управління державою. На жаль, спільна відповідальність за долю країни і «договір» між громадянином і кандидатом у владу (в парламент, місцеві ради, на президентський пост) закінчуються в день виборів у кабінці для голосування. Після цього починається паралельне життя двох світів – «їхнього» й «нашого», які майже не перетинаються, втім, негативний ефект від такого співжиття згодом відчуває кожен українець.
Сила популізму
У чому привабливість популізму? Чому виборці потрапляють на його гачок знову і знову? Причина єдина: інфантилізм, який породжується сподіваннями на краще майбутнє без особливих зусиль.
Чому популізм спрацьовує? Тут механіка дещо складніша. Найбільш успішними популістами стають ті політики, які пообіцяють якомога радикальніші зміни. Довіра і підтримка з’являються до тих кандидатів чи партій, які пропонують більш рішучі дії, ніж їхні конкуренти. Роблячи свій вибір, виборець сподівається, що принаймні частина із цих радикальних установок кандидат реалізує, а значить, уже буде кращий за попередників чи інших політиків із більш зваженими програмними засадами.
Зрештою, більшість українських політиків те й роблять, що змагаються в майстерності наобіцяти більше, ніж на минулих виборах, чи «втопити» конкурентів за рахунок більш винахідливої критики. При цьому, як свідчать експерти у сфері комунікацій, раціональні підходи під час виборчих змагань вкрай рідко спрацьовують як ефективний засіб боротьби: нагадувати про невиконані обіцянки конкурентів – справа малоперспективна.
«Ми - інші, обіцяємо»
Новий політичний сезон обіцяє бути запеклим. Провладні партії і політики поступово втрачають рейтинги, натомість вони зростають у тих політичних сил, які самі ж віднесли себе до опозиційного табору.
Соціологічні опитування в останні місяці фіксують знайому тенденцію: політичні партії, які не мають представників в уряді, не формують коаліційної більшості чи взагалі є позапарламентськими, – здобувають найбільшу підтримку серед респондентів. Основний закон такого успіху – у критиці будь-яких дій влади. При цьому інші політичні сили, які намагаються вдаватися до конструктиву чи дотримуватися певних ідеологічних засад, навпаки – не мають широкої підтримки потенційних виборців.
Цікавими є дані соціологічного опитування, проведеного компанією GfK Ukraine на замовлення Center For Insights у червні-липні цього року. Настрої респондентів наочно демонструють переможну ходу популістів серед інших політичних сил. Серед респондентів, які готові були взяти участь у парламентських виборах, 12% опитаних віддали свої голоси за партію «Батьківщина», 6% - проголосували б «За життя», стільки ж за «Радикальну партію Олега Ляшка», 5% отримала би «Опозиційний блок». Пропрезидентська партія «БПП» опинилася на межі виборчого бар’єру у 5%, а «Самопоміч», «ВО Свобода», «Громадянська позиція Анатолія Гриценка» набрали кожна по 4% голосів опитаних. Результат решти політичних партій ще більш невтішний і коливається в межах 1-2%.
Окрім партії «За життя», трійка лідерів електоральних опитувань – давно знайомі українцям партії, лідерів яких не раз викривали в популізмі. До того ж більшість політичних сил, які зараз набирають популярність серед українців на тлі критики дій влади, не так давно також знаходилися біля урядового керма. Лідерка «Батьківщини» та її соратники формували уряди в 2007-му та 2009 роках, екс-регіонали, які зараз складають кістяк «Опозиційного блоку», також двічі за останні 10 років мали всі владні важелі для того, аби якісно змінити життя українців.
Характерно, що саме лідери і народні депутати трьох політичних сил у парламенті – «Батьківщини», «Опозиційного блоку» і «РПЛ» - дали найбільшу кількість обіцянок своїм виборцям. При цьому лише третьою позицією в рейтингу відповідальності серед згаданих фракцій може похвалитися хіба що «Батьківщина», нардепи якої мають у своєму доробку 31% виконаних обіцянок.
Протистояти чи очолити?
Попри бажання популістів у новому політичному сезоні домогтися проведення дострокових парламентських виборів, саме непередбачуваність їхніх результатів зупиняє інших впливових політичних гравців від реалізації такого сценарію.
Саме тому, попри справді гарячі баталії, і осінь 2017-го, і весь 2018-й рік пройдуть у змаганнях за нарощування електоральних м’язів для участі у президентських виборах, які мають відбутися на початку 2019-го. Щоправда, у пропрезидентській команді мають ще один рецепт, як позбавити охочих аж надто сильного бажання отримати найвищу посаду в країні. Йдеться про конституційну реформу, одним з основних компонентів якої стане саме зменшення повноважень президента із подальшим розподілом між законодавчою та виконавчою гілками влади.
Сміливо й нахабно діяти проти популістів як поміркованій частині опозиційних сил, так і провладним партіям - ризиковано. З високою ймовірністю, аби втримати ситуацію без перезавантаження у вигляді дострокових парламентських виборів, на пропрезидентську «БПП» очікує ребрендинг із розширенням до мега-партії з їхніми союзниками – «Народним фронтом». Представники останнього, підставляючи надійне крило коаліції чисельністю у 81 народного депутата, розраховують на паритетний розподіл місць у виборчих партійних списках і збереження в урядовій команді. Аби зберегти свою політичну вагу, Петру Порошенку і його соратникам доведеться таки йти на компроміси з іншими політичними силами, нехай навіть у короткостроковій перспективі.
Ще одна надія влади на електоральне подолання конкурентів-популістів – створення альтернативних «технічних» партійних проектів чи альянсів, які завойовуватимуть прихильність виборців у південних і східних регіонах України. На цьому полі можуть зіграти партії «Наш край», «Аграрна партія», домовленості з партією «Відродження» і можливий новий спільний проект з одним із нинішніх бенефіціарів «Опоблоку» - Рінатом Ахметовим. Особливо корисними для пропрезидентської команди такі домовленості стануть для отримання нових партнерів у майбутній Верховній Раді.
Уже напередодні виборів провладні політичні партії також займуться неприкритим популізмом, обіцяючи нові «золоті гори» своїм виборцям. На жаль, як явище популізм ще довго домінуватиме у політичному житті України. Справжні зміни настануть зі збільшенням кількості громадян, які формуватимуть запит на нову професійну політику. Окрім засилля популізму, соціологи фіксують і поступову переорієнтацію українців із суто протестного вектору голосування на більш раціональні підходи у виборі майбутніх політиків. І схоже, в цьому процесі грає роль не лише загальний рівень благополуччя, а й поступове збільшення політичної грамотності громадян.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»