Хоча зовсім не всі політики увійшли в робочий режим, політичний сезон в Україні стартував. Чи принесе він приємні несподіванки громадянам? На жаль, оптимістичних прогнозів щодо цього нема.
5 вересня відновить свою роботу в пленарному режимі Верховна Рада, парламентарі повернуться з канікул, заслухають президентське послання (його друковану частину в кілька сотень сторінок зазвичай читатимуть одиниці). Слова Порошенка навряд чи впадуть у плідний ґрунт готовності законодавців забути про минулі образи та працювати на користь України: багато хто з власників депутатського мандату думає про наступні вибори, пам’ятаючи, що українці люблять опозиціонерів, а ефективність принципу «чим гірше – тим краще», який використовували більшовики, апробована вже протягом століття. І той факт, що вибори і президента, і парламенту відбудуться лише в 2019-му, не зупиняє політичних стейкхолдерів: процес підготовки до них для багатьох важливіший за результат країни. Тому осінь 2018-го – це вікно можливостей для ухвалення рішень в інтересах країни, ухвалення реформ, відкладати які «на завтра» неможливо.
Стан справ у парламентській коаліції, яка серйозно схудла після обрання Володимира Гройсмана прем’єром, мав би бути кращим. І проблема навіть не в тому, що в ній нема 226 реальних голосів, а в тому, що її учасники не об’єднані єдиними національними інтересами. Парламентські політичні партії, за поодинокими виключеннями, не ведуть партійне будівництво, не думають про завтрашній день, гасло «Після нас – хоч потоп» наче написане на дверях службових кабінетів переважної більшості парламентаріїв восьмого скликання. Хоча Гройсман лякав парламент відставкою в разі відмови ухвалити пенсійну реформу, цей блеф ніхто не сприймає всерйоз. Але і претендентів на портфель прем’єра, за винятком хіба що Юлії Тимошенко, немає: темпи економічного зростання надто повільні, щоб перетворити перебування на чолі уряду на атракціон небаченої щедрості з відповідними наслідками для персонального рейтингу.
Осінь – традиційний час вуличних протестів, і охочих «хитнути ситуацію» нині чимало: від Міхеїла Саакашвілі, чиє перебування за кордоном дедалі більше набуває ознак фарсу, до Юлії Тимошенко, оновлений образ якої має засвідчити рішучість боротися з усіма можливими ворогами. Чи спроможні українські політики вивести на вулиці сотню тисяч людей, не використовуючи «оплату праці» демонстрантів? Відповідь негативна, однак це не означає, що «фактор вулиці» треба відкидати.
На жаль, 26 років незалежності не позначилися формуванням чітких національних інтересів. На відміну від багатьох інших постсоціалістичних країн, Україна не зуміла визначити європейську та євроатлантичну інтеграцію своїми пріоритетами, які поділяють представники всіх провідних політичних сил. В результаті рух до ЄС та НАТО наче і здійснюється, проте залишається на рівні агіток. Україні конче потрібні національні інтереси, тут і зараз, які будуть зрозумілими мільйонам громадян.
Ситуація дуже нагадує гойдалку: якщо уряду та парламентарям вдасться піднятися над особисто-партійними резонами заради національних інтересів, донести зміст перетворень до виборців-співгромадян, уникнути братовбивчих дискусій на тему «Хто сильніше любить Україну?», шанси пройти крізь тривожну осінь будуть лише зростати. Якщо ні – втримати ситуацію буде непросто, і неприємні відкриття про дії політиків стануть порядком денним переважної більшості медіа.
Нам усім не варто забувати, що Росія робить ставку не на військовий наступ на Донбасі (це утопія з багатьох причин), а на розхитування ситуації всередині країни. Згадка про це корисна і президенту з урядом, і депутатам із коаліції, опозиції та позафракційного «болота», і професійним антикорупціонерам, і позапарламентській опозиції, яка бачить себе під куполом Верховної Ради. У конкурентному світі, де зараз живе Україна, не пробачають невивчених уроків та неусвідомлених реалій.
Євген Магда, спеціально для «Слова і Діла»