Можливе об’єднання двох партій-учасниць коаліційної більшості – БПП та «Народного фронту» – стане одним із найважливіших факторів партійного та політичного життя в Україні в наступні півроку. Очевидно, що учасники переговорного процесу неохоче ділитимуться залаштунковими подробицями перемовин, адже йдеться фактично про поділ сфер впливу та посад.
Найважче в такого роду об’єднаннях – досягти попередніх домовленостей та задовольнити потреби всіх ключових учасників процесу. Необхідність створення мега-блоків із партій виникає з різних причин, але одна з основних – спроба акумулювати ресурси для подальшого політичного протистояння з опонентами в боротьбі за владу.
Унікальність ситуації полягає в тому, що якщо раніше українські партії, як правило, об’єднувалися заради висування та підтримки єдиного кандидата в президенти, то зараз до чергових виборів президента ще 1,5 року, а Верховної Ради – цілих два. Навіщо ж домовлятися аж так заздалегідь?
Рейтинг всьому голова?
З точки зору політичних технологій, як правило, об’єднання двох партій рідко веде до збільшення рейтингів новоутвореного альянсу. У випадку з «Народним фронтом» ситуація взагалі сумна: рейтинги цієї політсили ледве сягають 1% за всіма останніми соціологічними опитуваннями. Тож зрозуміло, що для пропрезидентської команди цінність «Народного фронту» полягає в інших речах.
Перш за все це партнерство в парламенті: «фронтовики» становлять кістяк нинішньої коаліції й відрізняються від колег із БПП дисциплінованим відвідуванням та голосуванням у парламенті. Йдеться про щонайменше 80 багнетів, втративши які на існуванні коаліції можна буде остаточно ставити хрест.
Друга причина для об’єднання полягає в створенні бодай якогось впевненого ґрунту під ногами Петра Порошенка для старту передвиборчої кампанії на другий президентський термін.
Нарешті, поєднання зусиль двох партій в єдину команду – це ще й потужний інформпривід та можливість для ребрендингу. На якій платформі об’єднуватимуться БПП та «Народний фронт»? Хто очолить партію, а хто стане відповідальним за рішення в спільному виборчому штабі? На всі ці запитання ще доведеться дати відповідь.
Історія нічому не вчить
Першою потужною спробою об’єднати партійні зусилля для спільного походу до Ради стало створення блоку «За єдину Україну!» («За Єду!») в 2001 році. Ця мегапартія мала стати надійною опорою в парламенті для тодішнього президента Леоніда Кучми, втім, на виборах блок отримав лише 11,8% голосів виборців, не спромігшись здобути суттєвої кількісної переваги над опонентами.
Створенням хиткого союзу завершилися перемовини одразу 9 політичних партій, які в 2007 році обєдналися в блок «Наша Україна-Народна Самооборона» й мали стати надійною підтримкою в парламенті для президента Віктора Ющенка після дострокових виборів до Верховної Ради. Тоді за результатами виборів блок НУНС набрав 14,15% голосів виборців і опинився на третьому місці, отримавши 72 місця в сесійній залі парламенту. Сильна прив’язка партійного бренду до президента Віктора Ющенка згодом зіграла з політсилою злий жарт: з падінням популярності й рейтингу глави держави НУНС також розгубив усю підтримку виборців. На парламентських виборах 2012 року «Наша Україна» вже самотужки, без формування блоків з іншими партіями, зуміла показати результат у 1,11% в багатомандатному окрузі.
Найбільш успішним прикладом створення мегапартії можна вважати політичне життя та досвід Партії регіонів. Втім, навіть маючи потужну підтримку своїх виборців, колосальний ресурс та вплив у політиці, внаслідок непродуманих дій керівництва ця партія наразі повністю втратила свій вплив.
Основною перевагою провладних мега-блоків є можливість знайти спільну мову з мажоритарниками в парламенті. Якщо зважити на те, що наступні вибори знову відбуватимуться за нереформованою змішаною системою, то у влади є всі необхідні передумови гарно підготуватися не лише до партійних об’єднань, але й до проведення потужних виборчих кампаній у мажоритарних округах. У будь-якому разі, навіть не посівши першого місця, мегапартія влади зможе акумулювати більшість у новому скликанні парламенту за допомогою «своїх» або мажоритарників-самовисуванців.
Синергія чи симбіоз?
У лідера «Народного фронту» Арсенія Яценюка вже є досвід об’єднання з більш електорально потужнішим союзником. Влітку 2013 року очолювана ним партія «Фронт змін» оголосила про початок процесу ліквідації, а її члени й керівництво припинили членство в партії, щоб взяти участь у парламентських виборах за списком «Батьківщини».
Під час подій Революції Гідності Арсеній Яценюк досяг достатнього рівня популярності, а вже після звільнення з в'язниці Юлії Тимошенко вирішив створити власний політичний проект, захопивши із собою левову частину соратників з «Батьківщини». Втім, попри довіру виборців та високий результат, який показав «Народний фронт» на позачергових виборах до Верховної Ради в 2014 році, подальша доля її лідера складалася не таким успішним чином. Двічі поспіль очоливши уряд у постреволюційній країні, Яценюк «спалив» власний політичний рейтинг. А з ним – і «Народного фронту».
«Фронтовики» вже демонстрували волю до дотримання політичних домовленостей на користь БПП, коли публічно відмовилися від своєї участі на місцевих виборах у 2015 році. Нині ситуація виглядає так, що Петро Порошенко хоче не просто поновити, але й покращити відносини з НФ та його лідерами на базі створення єдиної політсили. Умовними медіаторами цього процесу стануть більш близькі до президента політики – з боку «Народного фронту» ним стане Олександр Турчинов, з боку БПП – нинішній прем’єр-міністр Володимир Гройсман.
Проблема лише в тому, що кожен з учасників партійного мегаоб’єднання має, крім власних політичних амбіцій, задовольнити апетити численної армії своїх соратників, що в умовах поступового зниження рейтингів влади зробити буде вкрай важко.
Як би надалі не розвивалися події, нинішнє об’єднання – геть не рівноправний альянс двох партнерів. Позиції Петра Порошенка зараз виглядають значно кращими, аніж Арсенія Яценюка і «Народного фронту». Втім, не слід забувати й про задоволення ситуативних інтересів: у короткостроковому періоді поєднання зусиль БПП та НФ може принести значно більше користі обом політсилам. І навіть якщо об’єднатися в політсилу не вийде, партії цілком можуть домовитися про спільні зусилля в розподілі мажоритарних округів. Так чи інакше, і БПП, і «Народний фронт» мають таки дійти якогось рішення, адже зміна політичного ландшафту вже очевидна. А спільною ідеєю для альянсу на перший час може стати недопущення сценарію із достроковими парламентськими виборами.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»